Hronikanovostej.com

Позначка: російська пропаганда

  • Brave1 різко посилив публічну активність одразу після ракетного удару по виставці безпілотників під Києвом

    Brave1 різко посилив публічну активність одразу після ракетного удару по виставці безпілотників під Києвом

    Після удару по виставці безпілотників 24 липня Brave1 різко наростив публічну комунікацію. За словами співрозмовника, знайомого з внутрішньою роботою оборонно-технологічного кластера, ця інформаційна активність не була випадковою. Її завданням стало зміщення суспільної уваги з трагедії та виниклих репутаційних ризиків на досягнення української оборонної екосистеми.

    У наступні дні платформа практично щодня публікувала повідомлення про нові успіхи: розповідала про рекордні обсяги закупівель через Brave1 Market, демонструвала результати бойового застосування розробок учасників кластера, оголосила про спільну грантову програму з НАТО та підкреслювала лідерство України в розвитку «етичного» штучного інтелекту для військової сфери. При цьому сам удар по полігону та можливий зв’язок платформи з виставкою Brave1 публічно не коментував.

    Інформаційний вакуум швидко заповнили інші учасники. Російська сторона практично одразу почала стверджувати, що саме Brave1 виступав організатором заходу, а відповідальність намагалася поширити і на віце-прем’єра Михайла Федорова. Українська влада подібних заяв не робила. Більше того, українські та західні ЗМІ пов’язують організацію виставки з асоціацією Armada та її керівником Василем Гончаруком, якого пізніше заарештували у справі про халатність.

    24 липня російські балістичні ракети вдарили по приватному полігону в Капітанівці. Загинули не менше десяти осіб, близько ста отримали поранення. Москва офіційно заявила, що метою стала демонстрація українських та іноземних безпілотників. Володимир Зеленський назвав проведення відкритої виставки в умовах постійної загрози ударів «дорогою помилкою». Слідство зараз з’ясовує, чому організатори зібрали на одній площадці сотні військових, представників спецслужб і виробників озброєнь, маючи укриття лише на кілька десятків осіб.

    Для Brave1 ця історія виявилася особливо чутливою. Створена у 2023 році державна платформа за участю Мінцифри, Міноборони та інших відомств до середини 2026 року стала одним із ключових елементів української системи підтримки оборонних інновацій. В екосистемі зареєстровані тисячі проєктів, а через маркетплейс Brave1 Market військові підрозділи закуповують обладнання, використовуючи систему бойових балів. Для такої структури довіра — один із головних ресурсів, оскільки від неї залежать не лише відносини з українськими розробниками та військовими, а й міжнародне фінансування.

    Саме тому інформаційна стратегія, обрана після трагедії, виглядала показовою. Уже 28 липня Brave1 спільно з Міноборони повідомив про рекордні червневі закупівлі через Brave1 Market — понад ніж на 110 млн доларів (понад 5 млрд грн) дронів, наземних роботизованих комплексів і засобів радіоелектронної боротьби, а також про скорочення термінів поставок до восьми днів. Практично одночасно з’явилися повідомлення про успішне застосування нових керованих боєприпасів, запуск спільної грантової програми з НАТО та розвиток технологій «етичного» військового штучного інтелекту. Жодна з цих публікацій не торкалася подій у Капітанівці. Натомість вони формували зовсім інший інформаційний порядок денний — про технологічні досягнення, міжнародну підтримку та зростання оборонної галузі.

    Основний репутаційний удар у підсумку припав на організаторів виставки. Василь Гончарук став фігурантом кримінального провадження, проте наслідки цієї історії можуть виявитися значно ширшими за одне розслідування. Російська інформаційна кампанія вже намагається поширити відповідальність на все коло проєктів, пов’язаних із Михайлом Федоровим і розвитком українських оборонних технологій. Навіть якщо подібні твердження не підтверджуються офіційними даними, сама спроба сформувати таку асоціацію створює додаткові репутаційні ризики для всієї екосистеми.

     

  • Сікорський: ця зима може стати останнім шансом Путіна

    Сікорський: ця зима може стати останнім шансом Путіна

    Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що зима 2026–2027 років може стати останньою можливістю для російського диктатора Володимира Путіна спробувати зламати опір України. Водночас він наголосив, що Кремль продовжує використовувати перевірену десятиліттями тактику, намагаючись посварити поляків і українців, аби послабити єдність союзників. Про це глава польської дипломатії сказав в ефірі TVP Info.

    За словами Сікорського, Росія продовжує наступальні дії та масовані обстріли українських міст, однак головною загрозою як для України, так і для Польщі залишається саме Кремль. Міністр наголосив, що Варшава і Київ не є ворогами одне для одного, тоді як Москва протягом століть використовує протиставлення двох народів як інструмент власної геополітичної політики.

    Очільник МЗС Польщі зазначив, що ще з XVII століття російська влада та її агентура систематично намагалися розпалювати конфлікти між поляками й українцями. На його переконання, сучасна Росія продовжує діяти за тією ж схемою, використовуючи інформаційні кампанії та гібридні методи впливу. Саме тому, підкреслив Сікорський, Польща повинна усвідомлювати ці ризики та не дозволити Кремлю досягти своїх цілей.

    Окремо польський міністр попередив про ймовірність нових російських провокацій проти держав-членів НАТО, зокрема Польщі. Він не виключив, що Москва може вдатися до операцій під чужим прапором або інших гібридних сценаріїв. Водночас Сікорський зауважив, що публічне попередження про такі загрози суттєво ускладнює їхню реалізацію та знижує ймовірність успіху подібних операцій.

    Коментуючи переговори державного секретаря США Марко Рубіо та міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, які відбулися в Манілі, глава польської дипломатії висловив скепсис щодо можливості досягнення відчутного прогресу. Він зазначив, що 37 хвилин розмови недостатньо для вирішення настільки складних питань, а будь-яке реальне просування до миру можливе лише за умови, якщо Володимир Путін відмовиться від своїх максималістських цілей щодо України та визнає помилковість розв’язаної війни. На думку Сікорського, наразі ознак такої зміни позиції Кремля немає.

    Міністр також звернув увагу на економічний стан Росії. За його словами, за перші два квартали цього року країна продала 44 тонни золота зі своїх резервів, що стало рекордним показником. На його думку, це може свідчити про поступове виснаження фінансових ресурсів Росії, які використовуються для продовження війни.

    Саме тому, вважає Сікорський, майбутня зима може стати вирішальною для Кремля. Якщо Росії не вдасться досягти своїх військово-політичних цілей у цей період, її можливості продовжувати війну можуть істотно зменшитися. Водночас Польща, за словами міністра, зацікавлена не лише в тому, щоб Україна вистояла, а й щоб здобула перемогу, адже це безпосередньо впливає на безпеку всієї Європи.

    Останнім часом Радослав Сікорський неодноразово робив жорсткі заяви щодо Росії. Раніше він наголошував, що Кремль не має достатніх ресурсів для військового нападу на Польщу, а також попереджав про ризик проведення Росією операцій під чужим прапором із використанням українських дронів з метою дискредитації України та послаблення підтримки Києва з боку західних партнерів.

  • Кремль миттєво відреагував на нового головкома: Росія оголосила Драпатого в розшук

    Кремль миттєво відреагував на нового головкома: Росія оголосила Драпатого в розшук

    Міністерство внутрішніх справ Росії внесло новопризначеного головнокомандувача Збройних сил України Михайла Драпатого до своєї бази розшуку. Картка українського генерал-майора з позначкою «розшукується» з’явилася невдовзі після того, як президент Володимир Зеленський оголосив про його призначення керівником ЗСУ замість Олександра Сирського.

    Російські державні медіа стверджують, що Драпатого розшукують «за статтею Кримінального кодексу Російської Федерації». Водночас у відкритій картці МВС РФ конкретна стаття, зміст підозри та процесуальний статус українського військового не деталізуються. Також російське відомство не пояснило, чи йдеться про нове рішення, ухвалене після призначення Драпатого головнокомандувачем, чи про оновлення раніше створеного запису.

    Це важливе уточнення, оскільки російські силові органи переслідують Михайла Драпатого не вперше. Повідомлення про оголошення його в розшук разом із українським генералом Віктором Ніколюком з’являлися ще у вересні 2023 року. Тоді російські пропагандистські ресурси посилалися на Слідчий комітет РФ і заявляли, що українських командирів нібито розшукують у межах справ про бойові дії на Донбасі.

    Тому нинішня поява картки Драпатого в базі російського МВС після його призначення може бути не новим кримінальним переслідуванням, а повторним винесенням старої історії в інформаційний простір. Російські державні медіа часто актуалізують подібні справи після кадрових рішень в Україні, використовуючи записи у базах розшуку як елемент політичного та пропагандистського тиску.

    Раніше Слідчий комітет Росії заочно висував Драпатому звинувачення через його службу на сході України. Російська сторона стверджувала, що у 2017 та 2019 роках Михайло Драпатий разом із Віктором Ніколюком здійснював загальне командування українськими силами в районі проведення операції Об’єднаних сил.

    За версією Слідчого комітету РФ, під їхнім керівництвом українські військові нібито здійснили понад 70 обстрілів населених пунктів на територіях Донецької та Луганської областей, які на той момент контролювали підтримувані Росією збройні формування. Російське відомство заявляло, що внаслідок цих дій нібито загинули або були поранені 154 людини. Незалежного підтвердження наведених російською стороною цифр у повідомленнях немає.

    Україна не визнає юрисдикцію російських слідчих органів щодо дій своїх військовослужбовців, які захищали державу від російської агресії та підтримуваних Москвою незаконних збройних формувань. Бойові дії, які Росія намагається подавати як кримінальні злочини українських командирів, відбувалися на міжнародно визнаній території України.

    Михайло Драпатий безпосередньо брав участь у бойових діях від самого початку російської агресії 2014 року. Після служби у 72-й окремій механізованій бригаді він у серпні 2016 року очолив 58-му окрему мотопіхотну бригаду, яка виконувала бойові завдання, зокрема в районі Авдіївки, Ясинуватої та Бахмутської траси. Ще восени 2016 року Слідчий комітет РФ повідомляв про відкриття проти нього кримінальної справи.

    Таким чином, російське переслідування генерала триває щонайменше близько десяти років і безпосередньо пов’язане з його участю в обороні України. При цьому російська сторона регулярно відкриває справи проти українських військових, політиків, посадовців та правоохоронців, оголошуючи їх у міждержавний або внутрішній розшук за рішеннями власних судів і слідчих органів.

    Призначення Драпатого головнокомандувачем ЗСУ президент Володимир Зеленський офіційно анонсував увечері 21 липня. Глава держави заявив, що визначив разом із генералом першочергові та середньострокові завдання для української армії. Серед них Зеленський назвав стабільне продовження операцій Сил оборони, виконання програми далекобійних ударів та оновлення конфігурації Генерального штабу.

    За словами президента, нове військове керівництво має забезпечити безперервність бойового управління та реалізацію запланованих операцій. Зеленський також повідомив, що разом із Драпатим, виконувачем обов’язків міністра оборони Євгенієм Хмарою та заступником керівника Офісу президента Павлом Палісою визначив майбутню конфігурацію Генштабу.

    Реакція Росії з’явилася практично одразу після оголошення цього кадрового рішення. Саме тому низка українських медіа подала інформацію як оголошення нового головнокомандувача в розшук після його призначення. Проте наявність аналогічних повідомлень ще у 2023 році свідчить, що йдеться радше про поновлення уваги до вже існуючого переслідування, ніж про цілком нову справу.

    Російські кримінальні провадження проти українських командирів мають передусім політичний характер. Москва намагається представити законні дії Збройних сил України із захисту власної території як злочини проти населення окупованих регіонів. Водночас у російських повідомленнях зазвичай не згадується присутність на Донбасі підконтрольних РФ збройних формувань, постачання їм озброєння та безпосередня роль Росії у війні проти України.

    Оголошення людини в розшук у базі МВС РФ саме собою не означає, що проти неї існує міжнародний ордер. Російський внутрішній розшук і міжнародне повідомлення через Інтерпол є різними процедурами. Інформації про видачу Інтерполом окремого міжнародного повідомлення щодо Драпатого наразі немає.

    Практичні наслідки російського рішення для головнокомандувача ЗСУ також обмежені. Драпатий перебуває в Україні, обіймає найвищу військову посаду та здійснює командування армією держави, яка протистоїть російському вторгненню. Україна не видає своїх військових Росії та не визнає вироків або ухвал російських судів, пов’язаних із захистом української території.

    Водночас подібні записи можуть використовуватися Москвою для інформаційного тиску, пропагандистських кампаній та потенційних юридичних ризиків у країнах, які підтримують тісні відносини з Росією. Саме тому українським посадовцям і військовим, проти яких РФ порушує справи, зазвичай рекомендують враховувати такі обставини під час закордонних поїздок.

    Нове інформаційне повідомлення про розшук Драпатого з’явилося на тлі високої уваги до зміни керівництва Збройних сил. Генерал замінив Олександра Сирського після кількох днів суспільної та політичної напруги. На Драпатого покладено завдання стабілізувати ситуацію на фронті, оновити підходи до управління військами та прискорити впровадження технологій у бойові підрозділи.

    Сам новий головнокомандувач після призначення заявив, що служити Україні для нього завжди було честю. Він також подякував Сирському за роботу зі зміцнення армії, давши зрозуміти, що зміна керівництва не повинна перетворитися на протистояння між різними групами всередині ЗСУ.

    Оголошення Драпатого в російський розшук навряд чи вплине на виконання ним обов’язків головнокомандувача. Однак швидкість, із якою російські державні медіа поширили цю інформацію після його призначення, демонструє, що Москва приділяє особливу увагу новому керівникові української армії та намагатиметься використовувати старі кримінальні справи для його дискредитації.

    Отже, російська влада формально закидає Драпатому командування українськими підрозділами під час бойових дій на Донбасі та приписує йому відповідальність за обстріли окупованих територій. При цьому конкретна стаття у нинішній картці МВС РФ не розкрита, а саме переслідування не є новим: справи проти генерала Росія відкривала ще з 2016 року, а про його оголошення в розшук повідомлялося щонайменше у 2023-му.

  • «Повний контроль» існував лише в доповідях: полонений окупант викрив брехню РФ про Куп’янськ

    «Повний контроль» існував лише в доповідях: полонений окупант викрив брехню РФ про Куп’янськ

    Полонений військовослужбовець армії РФ Володимир Дидюєв розповів, як російське командування намагалося створити ілюзію повного контролю над Куп’янськом, поки окремі групи окупантів переховувалися в підвалах, потерпали від нестачі їжі та фактично перебували в оточенні. Його свідчення оприлюднив журналіст Богдан Пападін у матеріалі для «Цензор.НЕТ».

    Розповідь полоненого є свідченням однієї людини й не може вважатися незалежно підтвердженим описом усіх подій у місті. Водночас окремі наведені ним обставини збігаються з раніше відомою хронологією: 20 листопада 2025 року начальник Генерального штабу Збройних сил РФ Валерій Герасимов доповів Володимиру Путіну про нібито повне захоплення Куп’янська. Український Генштаб того ж дня спростував ці заяви, назвавши їх інформаційною провокацією та наголосивши, що місто не перебувало під повним контролем росіян.

    В армію — після затримання через наркотики

    Дидюєв представився уродженцем Свердловської області Росії 1992 року народження. За його словами, до російської армії він потрапив після того, як забрав наркотичну «закладку» та був затриманий.

    Полонений стверджує, що його побили, після чого запропонували підписати контракт із Міноборони РФ. Документ, за його словами, він підписував фактично під тиском і без належного ознайомлення з умовами. Приблизно через два тижні за ним приїхали та відправили до війська.

    За словами Дидюєва, штурмова рота, до якої він потрапив, була переважно укомплектована колишніми ув’язненими. Серед них були засуджені за наркотики, насильницькі та сексуальні злочини. Перевірити наведені ним відомості про склад конкретного підрозділу з незалежних джерел наразі неможливо.

    Дізнався про Куп’янськ уже після переправи

    Полонений заявив, що російські командири заздалегідь не повідомили йому, куди саме направляють групу. Про перебування в Куп’янську він нібито дізнався лише після переправи через річку човном.

    Почувши по рації, що група вже в місті, Дидюєв, за його словами, зняв бронежилет і каску, кинув автомат та повідомив командирові, що залишає підрозділ. У російській військовій лексиці таких військовослужбовців часто називають «п’ятисотими» — тими, хто відмовляється виконувати накази або самовільно залишає позиції.

    Після цього він нібито близько пів року переховувався разом із цивільною родиною в підвалі п’ятиповерхового будинку. Люди збирали їжу в покинутих квартирах, ходили до колодязя по воду та намагалися вижити в умовах постійних бойових дій. Сам росіянин переодягнувся в цивільний одяг і допомагав носити воду.

    Згодом родина, за його словами, залишила Куп’янськ із білим прапором і вирушила в напрямку Харкова. Дидюєв залишився в місті, де його випадково виявили інші російські військові.

    Власні військові зв’язали та утримували його

    Після перевірки особи російські командири встановили, що чоловіка оголосили таким, який самовільно залишив частину. Дидюєв стверджує, що його зв’язали, привели до дев’ятиповерхового будинку й тримали разом із групою військових РФ.

    Він розповів, що російське командування вимагало від підлеглих демонструвати триколор і записувати постановочні відео. За його словами, одному з бійців наказували штурмувати будівлю, а йому самому — стояти поруч із прапором, поки дрон зніматиме пропагандистський ролик.

    Саме такі кадри російські інформаційні ресурси могли використовувати як «доказ» контролю над окремими районами Куп’янська, хоча короткочасна присутність групи або встановлення прапора не означає утримання населеного пункту.

    Раніше українські військові та аналітики неодноразово повідомляли, що росіяни проникали до Куп’янська малими групами, знімали відео з прапорами та намагалися видати локальні рейди за повноцінне захоплення міста. У березні 2026 року повідомлялося, що 425-й окремий штурмовий полк «Скеля» проводив складні операції з ліквідації та витіснення російських груп із міської забудови, зокрема із центру Куп’янська, машинобудівного заводу та інших об’єктів.

    Дрон РФ наздогнав російського військового

    Дидюєв також розповів про епізод, коли після початку українського штурму він разом із російським військовим із позивним «Алігатор» утік із дев’ятиповерхівки в напрямку центральної районної лікарні.

    За його твердженням, «Алігатора» наздогнав російський безпілотник. Полонений вважає, що удар завдали саме свої, оскільки перед цим група просила командування про допомогу, але російські оператори почали атакувати район, де перебували їхні ж військові.

    Коли бійці повідомили по рації, що вогонь ведеться по них, командири нібито відповіли, що таким чином лише «піднімають пил». Дидюєв заявив, що дістав осколкове поранення.

    Після цього він дістався до підрозділу, старшим у якому був командир із позивним «Часник». Там росіяни знову зв’язали його. За словами полоненого, йому прямо сказали, що мали наказ убити його як військовослужбовця, який залишив частину.

    «Усе спокійно»: що доповідали з підвалу

    Однією з найважливіших частин розповіді стали свідчення про групу «Часника», яка, за версією російської пропаганди, першою встановила триколор у центрі Куп’янська.

    У матеріалі зазначається, що шестеро російських військових під командуванням «Часника» 9 жовтня 2025 року встановили прапори над будівлею районної адміністрації. Уже 20 листопада Герасимов доповів Путіну про нібито повне захоплення міста.

    Насправді, як стверджує полонений, група перебувала в підвалі зруйнованої будівлі та фактично була відрізана від основних сил. Командири виходили на зв’язок приблизно щогодини та доповідали начальству, що обстановка «нормальна, тиха і спокійна».

    Коли сам «Часник» говорив керівництву, що група перебуває в оточенні й не знає, що робити, у відповідь йому нібито заявляли, що ніякого оточення немає і штурмувати їх ніхто не буде.

    Такі доповіді, за словами Дидюєва, створювали паралельну реальність: у російських штабах повідомляли про контроль над Куп’янськом, тоді як військові в самому місті сиділи під завалами, не могли безпечно пересуватися та залежали від поодиноких доставок дронами.

    Їжу скидали дронами раз на кілька днів

    У підвалі перебували близько 15 російських військових і один озброєний цивільний, який, за словами полоненого, заявляв про підтримку Росії. Частина приміщення була завалена, однак у росіян залишався доступ до води через викопаний колодязь.

    Найбільшою проблемою була їжа. Доставка здійснювалася дронами, однак далеко не всі безпілотники долітали. Іноді військові залишалися голодними по кілька днів. Уночі дрон міг скинути кілька солодких батончиків, які ділили між усіма.

    Дидюєв стверджує, що його примушували двічі на день виповзати через завали за посилками. На нього надягали щось на кшталт нашийника та страхувальної лямки, фактично поводячись із ним «як із собакою».

    За словами полоненого, військові «Часника» били його, принижували та знущалися. Після того як їхнього командира підвищили у званні, росіяни влаштували пиятику, після якої побиття продовжилося.

    Утік зі «Снікерсами» й здався ЗСУ

    Скориставшись моментом, коли з нього зняли лямку, Дидюєв забрав одну з посилок і втік. Усередині, за його словами, були 40 шоколадних батончиків і пачка кави.

    Кілька днів він переховувався у приватному будинку неподалік пологового відділення. Згодом пішов шукати сигарети та інші посилки, після чого почув стрілянину й вимогу здатися.

    Чоловік заявив українським військовим, що є російським солдатом, який утік від своїх, не має зброї та не знає, куди йти. Після перевірки його взяли в полон.

    За його словами, спочатку він два дні залишався зв’язаним, однак потім українські військові дозволили йому вільніше пересуватися під наглядом. Він допомагав приносити їжу, готував чай і передавав інформацію про розташування російських постів.

    Військовослужбовець 425-го полку з позивним «Шурик» розповів, що полонений знав, де розташовані позиції росіян, коли відбувається зміна постів і якими маршрутами вони пересуваються. За його словами, Дидюєв погодився співпрацювати в обмін на гарантії безпеки та допомагав передавати російським військовим термобаричні заряди, які згодом могли використати українські штурмовики.

    Сам Дидюєв заявив, що після пережитого у групі «Часника» був радий потрапити в український полон.

    «Я навіть радий, що потрапив до них», — сказав він, порівнюючи поводження українських військових із побиттям та приниженнями з боку росіян.

    Історія полоненого демонструє можливий механізм російських інформаційних операцій: невеликі групи проникають у міську забудову, встановлюють прапори та записують відео, після чого командування повідомляє про «повний контроль», навіть якщо військові не здатні утримувати район і фактично перебувають у блокаді.

    Українські сили спростовували заяви про падіння Куп’янська ще в листопаді 2025 року. Подальші операції ЗСУ, захоплення російських військових і зачистка ключових об’єктів міста також свідчили, що повідомлення Кремля про повне захоплення Куп’янська не відповідали реальній ситуації на полі бою.

  • «Скеля» вперше підтвердила полон своїх бійців після відео з прапорами: що сталося у Костянтинівці

    «Скеля» вперше підтвердила полон своїх бійців після відео з прапорами: що сталося у Костянтинівці

    425-й окремий штурмовий полк «Скеля» підтвердив, що двоє його військовослужбовців потрапили у російський полон під час боїв у Костянтинівці Донецької області. Водночас у підрозділі наголосили, що Росія використовує окремий епізод бойових дій для інформаційної кампанії, намагаючись представити його як доказ захоплення міста або провалу української операції. За словами військових, така інтерпретація не відповідає реальній ситуації на фронті, а бої за Костянтинівку тривають.

    Історія набула широкого розголосу після того, як 18 липня полк «Скеля» опублікував відео із зачистки окремої ділянки Костянтинівки. На кадрах українські військові демонстрували державні прапори, а в повідомленні підрозділу зазначалося, що бійці провели зачистку міста та підняли український стяг. Відео швидко поширилося українським інформаційним простором і стало одним із найобговорюваніших матеріалів про ситуацію на Донеччині.

    Наступного дня в соціальних мережах з’явилося ще одне відео з Костянтинівки. Його поширив, зокрема, волонтер Сергій Стерненко, який повідомив, що військовослужбовці 425-го окремого штурмового полку зняли кадри біля Будинку культури після проведення зачистки району. На прапорах, які тримали бійці, були зображені президент України Володимир Зеленський та головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський.

    Згодом російське Міністерство оборони оприлюднило власне відео, на якому показало двох українських військових із тими самими прапорами та заявило, що вони були взяті в полон. Російська сторона назвала їхні імена та використала ці кадри для тверджень про нібито успіхи російських військ у Костянтинівці. Однак такі заяви є повідомленнями сторони конфлікту і не можуть розглядатися як незалежно підтверджений факт.

    Після появи цих матеріалів OSINT-спільнота «КіберБорошно» провела власний аналіз відеозаписів. За її даними, особи на російському відео дійсно можуть бути військовослужбовцями одного зі штурмових батальйонів 425-го окремого штурмового полку «Скеля», які перебували на бойових позиціях під час виконання завдання. При цьому аналітики не робили висновків щодо всієї операції або контролю над містом, а лише підтвердили ймовірну ідентифікацію військових.

    20 липня командування полку «Скеля» офіційно відреагувало на ситуацію. У заяві підрозділу зазначається, що робота зі встановлення всіх обставин події вже триває, однак через активну фазу бойових дій військові не можуть розкривати деталі операції. Водночас у полку підтвердили, що поширені російськими ресурсами кадри стосуються їхніх військовослужбовців.

    «Скеля» наголосила, що демонстрація українських військовополонених не свідчить про захоплення Костянтинівки чи провал операції Сил оборони. За словами військових, під час тих самих боїв українські штурмовики також захопили у полон двох російських військовослужбовців, що, на їхню думку, підтверджує інтенсивність і змінний характер боїв у місті. У підрозділі підкреслили, що війна складається не лише з перемог, а окремі втрати не можуть характеризувати загальний результат бойової операції.

    Окремо військові звернули увагу на інформаційну складову ситуації. У заяві зазначається, що російська сторона традиційно використовує українських військовополонених як інструмент психологічного та інформаційного впливу. У полку закликали українців не поширювати матеріали, створені російською пропагандою, та не допомагати ворогу досягати інформаційного ефекту. Також наголошується, що найважливішим залишається збереження життя військових і їхнє повернення додому в межах майбутніх обмінів.

    Події відбуваються на тлі складної ситуації навколо Костянтинівки. Цього ж дня головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський повідомив про робочу поїздку на Костянтинівський напрямок. За його словами, російські війська продовжують спроби прориву, концентрують особовий склад та активно застосовують штурмові групи. Українське командування зазначає, що Сили оборони утримують рубежі та проводять контрдиверсійні заходи в межах міста.

    Останніми тижнями Костянтинівка залишається одним із найгарячіших напрямків фронту. Російська сторона неодноразово заявляла про встановлення контролю над містом, однак Генеральний штаб ЗСУ ці повідомлення спростовував, пояснюючи, що окремим російським малим піхотним групам вдається проникати в забудову, після чого українські підрозділи проводять їх пошук і знищення. Саме в умовах таких маневрених міських боїв окремі епізоди можуть швидко ставати предметом інформаційного протистояння.

    Аналітики також зазначають, що бої за Костянтинівку дедалі більше нагадують ситуацію, яка раніше склалася навколо Покровська. Російські підрозділи намагаються проникати невеликими групами в міську забудову, закріплюватися в окремих кварталах і створювати загрозу для української оборони. Саме тому офіційні представники ЗСУ закликають оцінювати ситуацію виключно за сукупністю підтверджених даних, а не за окремими відео чи заявами сторін конфлікту.

  • Латвія закрила двері для дуету “Кролики”: відомим артистам безстроково заборонили в’їзд

    Латвія закрила двері для дуету “Кролики”: відомим артистам безстроково заборонили в’їзд

    Латвія заборонила в’їзд на свою територію українським артистам Володимиру Данильцю та Володимиру Мойсеєнку, які багато років виступали у складі популярного гумористичного дуету “Кролики”. Відтепер обидва артисти внесені до списку осіб, яким заборонено в’їзд до країни, а обмеження діятимуть без визначеного терміну.

    Про це повідомило Міністерство закордонних справ Латвії.

    Згідно з офіційною інформацією, рішення ухвалила міністр закордонних справ Латвії Байба Браже. Саме вона підписала наказ про внесення Володимира Данильця та Володимира Мойсеєнка до переліку персон нон ґрата.

    У заяві латвійського зовнішньополітичного відомства зазначається, що рішення прийнято відповідно до частини другої статті 61 Закону Латвії про імміграцію.

    «Відповідно до статті 61, частини другої Закону про імміграцію, міністр закордонних справ Байба Браже вирішила включити двох осіб до списку персон, яким заборонено в’їзд до Латвійської Республіки», – йдеться у повідомленні МЗС.

    Відповідно до законодавства країни, глава Міністерства закордонних справ має право заборонити в’їзд іноземцям, якщо їхнє перебування може становити загрозу національній безпеці, громадському порядку або негативно вплинути на міжнародні відносини Латвії.

    У МЗС пояснили, що причиною такого рішення стала діяльність артистів, яку латвійська сторона розцінює як поширення проросійських наративів і підтримку російської пропаганди. Саме з цих підстав Данильця та Мойсеєнка внесли до списку осіб, яким заборонено в’їзд до країни.

    Обмеження не мають визначеного строку дії, тому артисти не зможуть відвідувати Латвію до ухвалення окремого рішення про скасування заборони.

    Володимир Данилець і Володимир Мойсеєнко здобули широку популярність ще у 1990-х роках завдяки гумористичним виступам і дуету “Кролики”, який став одним із найвідоміших на пострадянському просторі. Водночас після початку російської агресії проти України діяльність артистів неодноразово ставала предметом суспільних дискусій.

    Зокрема, ще у 2019 році їхні імена були внесені до бази центру “Миротворець”. Серед підстав, зазначених у відкритих матеріалах ресурсу, — участь у телемості “Треба поговорити”, організованому за участю російських пропагандистських медіа, а також участь в інформаційних заходах, які, на думку авторів бази, сприяли поширенню російських пропагандистських наративів.

    У “Миротворці” стверджується, що артисти були причетні до «свідомої участі в інформаційно-пропагандистській провокації Росії» через участь у телемості між Україною та Росією. Самі гумористи раніше публічно відкидали звинувачення у підтримці російської агресії та заявляли, що виступають за мир.

    Латвія після початку повномасштабної війни Росії проти України неодноразово застосовувала обмеження щодо осіб, яких вважає причетними до поширення російської пропаганди або діяльності, що суперечить інтересам національної безпеки країни. До списку осіб із забороною на в’їзд уже потрапляли російські діячі культури, політики, журналісти та інші публічні особи.

    У Міністерстві закордонних справ Латвії наголосили, що й надалі послідовно реагуватимуть на спроби просування ворожих інформаційних наративів та використовуватимуть передбачені законом механізми для захисту національної безпеки.

  • Перші чотири роки «триденної війни» найважчі: у Німеччині висміяли геніальний «план Путіна»

    Перші чотири роки «триденної війни» найважчі: у Німеччині висміяли геніальний «план Путіна»

    Німецький письменник і публіцист Крістоф Брумме у сатиричній колонці для видання Frankfurter Allgemeine Zeitung проаналізував головну формулу російської пропаганди — твердження Кремля про те, що війна проти України нібито продовжує розвиватися «за планом». На його думку, ця фраза давно втратила будь-який зв’язок із реальністю, але залишається незамінною для російського режиму, який змушений видавати колосальні втрати, військові невдачі та економічні проблеми за частину продуманої стратегії.

    Авторський матеріал про «успіхи» Путіна в Україні вийшов в Frankfurter Allgemeine Zeitung під заголовком «Кожен день успішний з усіх точок зору»

    Український переклад матеріалу опублікував «Главком» під назвою «План Путіна. Що не день – то нові успіхи». Автор іронічно описує війну, яку російське керівництво планувало провести блискавично, але яка триває вже п’ятий календарний рік. Брумме використовує популярний жарт про «перші чотири роки триденної війни», щоб підкреслити величезну прірву між початковими очікуваннями Кремля та фактичними результатами російського вторгнення.

    За логікою російської пропаганди, зазначає автор, практично будь-яку подію можна оголосити частиною великого задуму президента РФ. Знищення російської техніки стає доказом самовідданості армії, удари дронів по нафтопереробних заводах — можливістю перевірити роботу протиповітряної оборони, а вибухи в Москві чи ліквідації російських генералів — черговими епізодами боротьби з нібито всесильним Заходом.

    Особливо показовою Брумме називає ситуацію з Чорноморським флотом РФ. Росія, яка ще до повномасштабного вторгнення мала значну перевагу на морі, втратила частину кораблів і була змушена відвести основні сили від окупованого Севастополя. Україна при цьому не мала класичного великого військового флоту, однак завдяки ракетам, безпілотним системам і морським дронам змогла істотно обмежити можливості російських кораблів у західній частині Чорного моря.

    Не менш промовистою є ситуація на суші. Кремль регулярно заявляє про успіхи «на всіх напрямках», хоча реальні темпи російського просування залишаються надзвичайно повільними порівняно з масштабами людських і матеріальних ресурсів, які Москва кидає у війну. За оцінкою Інституту вивчення війни, у червні 2026 року російські війська просувалися в середньому приблизно на один квадратний кілометр на добу.

    Дані українського аналітичного проєкту DeepState також свідчать, що за червень російські сили захопили близько 84 квадратних кілометрів української території. Водночас, якщо враховувати ділянки, звільнені Силами оборони України, чистий результат для РФ міг бути значно меншим, а за окремими підрахунками — навіть від’ємним другий місяць поспіль.

    Водночас головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський наприкінці червня заявив, що від початку 2026 року українські підрозділи повернули під контроль понад 670 квадратних кілометрів території. Ці цифри не означають завершення російського наступу чи зникнення загрози, однак демонструють, наскільки пропагандистське уявлення про безперервне просування РФ відрізняється від складної та мінливої ситуації на фронті.

    Брумме наголошує, що для путінського режиму визнання поразки або навіть серйозної невдачі є майже неможливим. Російська пропаганда роками переконувала населення, що українці не є окремою нацією, Україна нібито не здатна самостійно ухвалювати рішення, а її керівництво повністю контролюється Заходом. Тому нездатність швидко перемогти країну, яку Кремль зображав слабкою та неспроможною чинити опір, стала б руйнівним ударом по міфу про «непереможну російську армію».

    Саме через це офіційна Москва постійно змінює пояснення причин і цілей війни. Спочатку йшлося про так звані «демілітаризацію» та «денацифікацію», згодом російська пропаганда почала стверджувати, що РФ воює не з Україною, а з усім блоком НАТО. Така інтерпретація дозволяє Кремлю пояснювати, чому війна, яку планували як коротку операцію, затягнулася на роки й потребує дедалі більшої кількості військових, грошей і техніки.

    Водночас теза про війну проти НАТО має очевидну суперечність: країни Альянсу підтримують Україну зброєю, фінансами та розвідданими, але їхні регулярні армії не беруть безпосередньої участі у бойових діях проти Росії. НАТО не зазнає втрат на фронті, тоді як основний тягар війни несуть українські військові та цивільне населення.

    Щоб виправдати затягування війни та величезні втрати, російська пропаганда дедалі частіше використовує релігійну й апокаліптичну риторику. Державні телеведучі називають вторгнення «священною війною», а західні країни — силами «сатанізму». Така мова допомагає перевести обговорення з площини конкретних військових результатів у площину міфічного протистояння добра і зла. Якщо війна оголошена священною, будь-які втрати можна представити як необхідну жертву, а будь-які переговори — як зраду.

    Автор також звертає увагу, що невизначеність російських цілей є не випадковістю, а важливим елементом політичної конструкції. Коли цілі не сформульовані чітко, Кремль може змінювати критерії перемоги залежно від ситуації. Захоплення Києва не вдалося — значить, це нібито й не було головним завданням. Росія не змогла встановити контроль над усією Україною — отже, перемогою можна оголосити утримання сухопутного коридору до Криму чи частини окупованих областей.

    Подібний механізм уже простежується в матеріалах про можливу інформаційну підготовку російського суспільства до завершення війни без досягнення максимальних цілей. У травні 2026 року видання The Telegraph повідомило про внутрішній документ, який свідчив, що Путін не має чіткої стратегії виходу з війни, а його найближче оточення перебуває у стані політичного паралічу й не може відкрито заперечувати президентові.

    За описом Брумме, Кремль здатен оголосити перемогою навіть вимушене перемир’я. Російському населенню можуть заявити, що країна здобула нові території, ресурси, вихід до Азовського моря та сухопутний коридор до окупованого Криму. Величезні людські втрати, санкції, руйнування економіки та нездатність підкорити Україну при цьому будуть винесені за межі офіційної картини.

    Окрему увагу автор приділяє імперській суті російської політики. На його переконання, кінцевою метою Москви залишається не лише захоплення територій, а й позбавлення України політичної суб’єктності. Кремль прагне отримати можливість впливати на українську внутрішню та зовнішню політику, обмежити її зв’язки із Заходом і примусити Київ існувати в межах російської сфери контролю.

    Брумме також нагадує про історичну практику радянської та російської влади використовувати депортації, примусове переселення та зміну демографічного складу територій як засоби підкорення народів. Саме тому риторика російських чиновників про «перевиховання», освоєння Сибіру або переселення населення окупованих регіонів сприймається в Україні не як абстрактна пропаганда, а як реальна загроза.

    У колонці підкреслюється, що російська агресія проти України не є історичним винятком. У додатках до російського закону «Про ветеранів» перелічені десятки військових кампаній і бойових операцій, у яких після Другої світової війни брали участь радянські та російські військові. До них належать події в Угорщині, Китаї, Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Анголі, Мозамбіку, Сирії, Чечні, Грузії та інших країнах.

    Російський соціолог Лев Гудков пояснював агресивну антизахідну риторику комплексом меншовартості та відчуттям історичної образи, яке систематично підтримує державна пропаганда. Після розпаду СРСР Росія не змогла перетворитися на сучасну демократичну державу та сприйняла успіхи сусідніх країн не як приклад, а як загрозу власній імперській моделі.

    У цій системі Захід постає одночасно слабким, розбещеним і надзвичайно небезпечним. Російська пропаганда переконує громадян, що західні держави десятиліттями мріють знищити Росію, але водночас нібито не здатні витримати тривалу конфронтацію. Кремль розраховує на політичну втому, суперечки між союзниками України та прагнення європейців якнайшвидше повернутися до звичного життя.

    Саме тому Брумме критикує й західні країни, які досі не сформували єдиного довгострокового плану протидії російській агресії. Москва прагне нав’язати світу порядок, заснований на силі, шантажі та праві великих держав контролювати слабших сусідів. Європа ж декларує захист міжнародних правил, але часто діє повільно та нерішуче.

    Головний висновок автора полягає в тому, що легендарний «план Путіна» — це не детально продумана стратегія перемоги, а механізм збереження влади. Його суть полягає у тому, щоб ніколи не визнавати помилок, постійно змінювати цілі, пояснювати невдачі втручанням Заходу та оголошувати будь-який результат історичним досягненням.

    За такої моделі війна може тривати доти, доки російське суспільство погоджується приймати пропагандистську картину світу. Кораблі можуть тонути, нафтобази — палати, економіка — втрачати технології, а армія — витрачати місяці на захоплення невеликих населених пунктів. Проте державне телебачення щодня повторюватиме незмінну формулу: Росія знову досягла успіху, а все відбувається точно за планом.

  • Багатовічна історія, що визначає сучасні відносини України та Польщі

    Багатовічна історія, що визначає сучасні відносини України та Польщі

    У червні 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди, «ордена Білого Орла». Приводом стало рішення українського президента присвоїти одному з військових підрозділів ім’я, пов’язане з УПА. Польський Інститут національної пам’яті охарактеризував це як будівництво ідентичності на культі людей і організацій, винних у злочинах. Український Інститут національної пам’яті у відповідь зазначив, що для більшості українців Волинська трагедія є лише локальним епізодом історії, тоді як для поляків вона залишається одним із центральних елементів державного гранд-наративу.

    Це далеко не черговий рядовий дипломатичний демарш. Це симптом глибокої хронічної проблеми, яка спалахує навіть тоді, коли Польща залишається одним із найважливіших союзників України у війні проти Росії. Конфлікт тут не зводиться до того, хто кого сильніше образив. Мова йде про глибокі механізми, які перетворюють два сусідні народи на заручників своїх національних проєктів, історичних травм і політики пам’яті. Аналітики зазначають, що такі спалахи часто збігаються з періодами, коли одна зі сторін відчуває тиск на своїх червоних лініях ідентичності, а зовнішні гравці отримують можливість посилити існуючі тріщини.

    Витоки польсько-українського протистояння

    Польсько-український конфлікт має глибокі структурні корені, що виходять далеко за рамки окремих епізодів насильства. В його основі лежить багатовічне зіткнення двох національних проєктів, які претендували на контроль над одними й тими самими прикордонними землями, насамперед Східною Галичиною та Волинню. У складі Речі Посполитої ці території перебували під домінуванням польської шляхти, що створювало стійку систему соціальної та культурної нерівності. Кріпацтво, полонізація еліт і релігійна політика, включаючи Берестейську унію, формували в місцевого населення, переважно православного та греко-католицького селянства й козацтва, сприйняття польської присутності як чужорідної й гнобительської.

    Повстання Хмельницького 1648-1657 років стало не просто соціальним бунтом, а першим масштабним проявом цієї суперечності. Воно одночасно підірвало польський вплив на значній частині українських земель і запустило процес, який у підсумку призвів до посилення російського фактора. Поділи Речі Посполитої та подальше перебування українських земель у різних імперіях лише посилили розбіжність траєкторій. В австрійській Галичині склалися умови для відносно вільного розвитку українського національного руху, який бачив у польському домінуванні головну перешкоду. Водночас польський націоналізм розглядав ці території як невід’ємну частину історичної Польщі.

    Ключовим моментом стала ситуація 1918-1919 років, коли крах імперій створив вакуум влади. Обидві молоді держави, Польща та Західно-Українська Народна Республіка, одночасно претендували на одну й ту саму територію. Польсько-українська війна продемонструвала не лише військову перевагу польської сторони, а й фундаментальну несумісність двох національних проєктів. Перемога Польщі та подальше включення Східної Галичини до складу Другої Речі Посполитої закріпили в українського населення регіону відчуття окупації, тоді як для польського суспільства ці землі залишалися частиною історичної Польщі. Міжвоєнна політика полонізації, включаючи пацифікації 1930-х років, лише посилювала напруженість і радикалізувала українські націоналістичні кола, які своєю чергою сприймалися в Польщі як загроза територіальній цілісності. Таким чином, конфлікт 1918-1919 років не був випадковістю. Він став логічним наслідком зіткнення двох модернізуючих націоналізмів на обмеженому просторі без чітко визначених і взаємно визнаних кордонів.

    Політика етнічної гомогенізації та вплив на сучасні відносини

    Найгостріша фаза польсько-українського конфлікту припала на роки Другої світової війни й стала прямим наслідком радикалізації українського націоналізму в умовах тотальної війни, німецької окупації та накопичених міжвоєнних образ. Німці опосередковано сприяли ескалації, застосовуючи принцип «розділяй і володарюй». Ідеологія ОУН-Б, лідером фракції якої був Степан Бандера, заарештований німцями невдовзі після проголошення Української держави у Львові в 1941 році та пізніше перебував у концтаборі, орієнтувалася на створення моноетнічного українського держави. Польська меншина на Волині та в Східній Галичині розглядалася як головна перешкода. Оперативні накази командування УПА, зокрема Дмитра Клячківського в 1943 році про загальну фізичну ліквідацію польського населення на Волині, а пізніше Романа Шухевича в Галичині, свідчать про системний і цілеспрямований характер акцій.

    Влітку та восени 1943 року УПА провела серію масових операцій проти польських сіл і колоній, унаслідок яких, за найбільш обґрунтованими польськими оцінками Інституту національної пам’яті, загинуло близько 100 тисяч поляків, з них 40-60 тисяч на Волині. Українські та частина західних оцінок часто нижчі, 35-70 тисяч, підкреслюючи контекст взаємного насильства, включаючи польські репресії 1930-х і окремі випадки колабораціонізму чи сприйняття польського населення як загрози. Жертвами ставали переважно цивільні особи, включаючи жінок і дітей. Насильство носило надзвичайно жорстокий характер і переслідувало мету етнічної чистки території. Польські відповідні дії силами Армії Крайової були значно меншого масштабу та не мали зіставного системного характеру.

    Післявоєнне врегулювання кордонів і політика етнічної гомогенізації, типова для всієї Східної Європи під радянським впливом, призвели до нових масових переміщень. Операція «Вісла» 1947 року, проведена польськими комуністичними властями за підтримки СРСР, у ході якої депортували близько 150 тисяч українців, лемків і бойків із південно-східних регіонів на північ і захід країни, стала продовженням тієї самої логіки, ліквідації соціальної бази УПА та створення етнічно однорідної держави.

    Сьогодні ці події залишаються одним із головних джерел напруженості в польсько-українських відносинах. Війни пам’яті, суперечки про кваліфікацію подій 1943-1945 років, геноцид чи етнічну чистку проти трагедії в умовах війни, героїзацію чи засудження УПА й фігури Бандери, питання ексгумацій регулярно загострюються й впливають на двосторонній діалог, включаючи європейську інтеграцію України. Польща, будучи одним із найпослідовніших прихильників України після 2022 року, одночасно жорстко ставить питання історичної відповідальності, як це було видно в недавніх інцидентах 2025-2026 років навколо символіки та нагород.

    Експлуатація історичних суперечностей в інтересах Росії

    Саме тут з’являється третій гравець, для якого конфлікт між Україною та Польщею не проблема, а ресурс. Росія свідомо використовує польсько-українські історичні суперечності як інструмент гібридної війни. Москва розраховує перетворити поляків на українофобів, послабити підтримку України та знизити тиск на російський фронт. В основі цієї стратегії лежить очікування, що Варшава почне ставити історичні умови євроатлантичному шляху Києва, а втома польського суспільства від війни та біженців лише посилюватиметься.

    Механізми добре документовані. Одним із прийомів є ідеальний таймінг провокацій під виглядом історичної правди. У липні 2026 року ФСБ опублікувала добірку документів щодо Волинської трагедії, назвавши події геноцидом поляків і навівши свідчення очевидців. Польські експерти відразу розцінили це як сплановану провокацію, що точно збіглася з дипломатичною кризою після відкликання нагороди Зеленському. Гжегож Мотика неодноразово зазначав втручання російських спецслужб у питання ексгумацій і діалогу.

    Під час протестів польських фермерів у 2023-2025 роках російська пропаганда активно просувала наративи про бандерівську загрозу, українців, які забирають усе, а також постійно актуалізувала тему історичних образ. Звіти DFRLab та Henry Jackson Societyта інших організацій фіксують цільові дезінформаційні кампанії, розраховані на польську аудиторію.

    Аналогічна тактика застосовувалася й під час президентських виборів у Польщі, де історичні теми активно використовувалися для мобілізації консервативного електорату та розгойдування громадської думки.

    Тімоті Снайдер в одному з недавніх інтерв’ю зазначив, що війна пам’яті набагато комфортніша для політиків, ніж справжня війна. Саме це й відбувається. Кремль переводить увагу з реального фронту на старі рани.

    Результати такої стратегії відображаються в соціології. За даними опитувань, які аналізував Centre for Eastern Studies, до кінця 2025 року частка поляків, які підтримують військову допомогу Україні, суттєво скоротилася порівняно з 2023 роком. Ще помітніше змінилася позиція щодо українських біженців. Якщо в перші місяці повномасштабної війни їхній прийом беззастережно підтримували близько 85% поляків, то до осені 2025 року цей показник значно знизився.

    При цьому опитування українських соціологів малюють іншу картину. За даними Rating Group та інших досліджень, переважна більшість українців виступають за збереження стратегічного партнерства з Польщею попри історичні розбіжності, а значна частина вважає, що питання минулого мають вирішуватися виключно істориками без втручання політиків.

    Історичні суперечки та сучасне партнерство

    Повного прощення й забуття не буде. Та й не повинно бути. Однак можливе співіснування, за якого історія перестане бути інструментом щоденної політичної боротьби. Для цього необхідно відокремити історичну пам’ять від сучасної політики. Нинішня російсько-українська війна не є продовженням Волинської трагедії. Визнання організованого характеру етнічних чисток, вчинених підрозділами УПА, що підтверджується дослідженнями Гжегожа Мотики та інших істориків, не скасовує права України вшановувати боротьбу проти тоталітарних режимів. Водночас польська сторона не може ігнорувати міжвоєнну політику щодо українського населення та наслідки операції «Вісла».

    Історичний діалог неможливо побудувати без готовності обох сторін відмовитися від політизації минулого. Спільні дослідження, відкриття архівів, ексгумації та повага до пам’яті всіх загиблих здатні зробити набагато більше, ніж парламентські резолюції чи гучні політичні заяви.

    Британський історик Норман Девіс попереджав, що історичне знання не потребує штучного захисту. Істина про минуле може бути встановлена лише в зіткненні мудрості та абсурду. На його думку, спроби закріпити єдино допустиму трактовку історії неминуче перетворюють її на інструмент політики, а не науки.

    Директор Гарвардського українського дослідницького інституту Сергій Плохій звертає увагу, що історія стала полем битви з самого початку війни Росії проти України. Він підкреслює, що боротьба йде не лише за території, а й за право визначати минуле, а отже, й формувати майбутнє.

    Саме тому сьогодні між Україною та Польщею особливо важливо зберегти здатність обговорювати найболісніші сторінки минулого без перетворення їх на зброю сьогодення. Мільйони українців, які живуть, працюють і навчаються в Польщі, щодня створюють нову історію відносин між двома країнами. Цей досвід взаємної підтримки здатен виявитися сильнішим за історичні травми, якщо пам’ять залишиться предметом чесного дослідження, а не політичної боротьби.

  • Екснардеп, блогер і критик влади: чому навколо санкцій проти Берези спалахнув скандал

    Екснардеп, блогер і критик влади: чому навколо санкцій проти Берези спалахнув скандал

    Президент Володимир Зеленський увів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони про нові персональні санкції, серед фігурантів яких опинився колишній народний депутат, блогер і ексречник “Правого сектору” Борислав Береза. Це рішення одразу стало однією з найгучніших політичних тем дня, адже Береза виявився єдиним громадянином України у списку, де більшість осіб пов’язують із російською пропагандою, підтримкою війни проти України або діяльністю в інтересах РФ. Відповідні укази №587/2026 та №588/2026 оприлюднені на сайті президента.

    За даними українських медіа, указ №588/2026 стосується 15 фізичних осіб: 14 громадян Росії та одного громадянина України — Борислава Берези. Загалом новий санкційний пакет охоплює постачальників обладнання для російського військово-промислового комплексу, російських пропагандистів і осіб, яких українська влада пов’язує з підтримкою агресивної політики Кремля.

    Офіційне формулювання щодо фігурантів санкційного списку стосується підтримки агресивної політики Росії проти України, поширення кремлівської пропаганди, перекручування фактів та незаконної діяльності на тимчасово окупованих територіях. Водночас у публічних повідомленнях не наведено детального персонального обґрунтування саме щодо Берези. Це й стало головною причиною суспільного резонансу: частина коментаторів вимагає пояснити, які саме дії екснардепа стали підставою для санкцій.

    Сам Береза вже відреагував на рішення РНБО і пов’язав його зі своєю критикою влади. Він заявив, що санкції проти нього є спробою “закрити рота” і обмежити поширення його дописів та відео серед української аудиторії. Екснардеп також нагадав, що ще у 2018 році Росія внесла його до власного санкційного списку. “Мати одночасні санкції від Путіна і Зеленського — це бінго”, — написав Береза, натякаючи, що вважає рішення політично вмотивованим.

    Санкції для Берези запроваджені на 10 років. За повідомленнями ЗМІ, вони передбачають блокування активів, обмеження торговельних операцій, заборону виведення капіталу за межі України, участі у приватизації, оренді державного майна та державних закупівлях. Також ідеться про безстрокове позбавлення державних нагород.

    Борислав Береза — помітна фігура української політики періоду після Революції гідності. Він народився у Києві в 1974 році. У 1990-х роках займався книговиданням і книжковою торгівлею, згодом працював у медіа, був телеведучим і радіоведучим. У 2014 році став одним із публічних облич “Правого сектору”, виконуючи функції речника організації.

    Того ж року Береза був обраний народним депутатом України VIII скликання як позафракційний парламентар. У Верховній Раді він працював до 2019 року. Також у 2015 році балотувався на посаду мера Києва, вийшов у другий тур виборів, але програв Віталію Кличку. Після завершення депутатської каденції Береза активно розвивав власні сторінки у соцмережах та YouTube-канал, де регулярно критикував президента Зеленського, Офіс президента та представників чинної влади.

    Останніми роками навколо Берези виникало кілька резонансних скандалів. Один із них стосувався так званої “угорської справи” Ощадбанку. Після затримання в Угорщині інкасаторських автомобілів державного банку, які перевозили готівку та банківські цінності, Береза публічно поширював твердження про нібито схему виведення капіталу. У травні 2026 року Комерційний суд Відня задовольнив заяву Ощадбанку про забезпечувальний захід і зобов’язав Березу видалити відповідні публікації та утриматися від поширення подібних тверджень. За порушення цієї заборони йому може загрожувати штраф до 100 тисяч євро за кожне порушення.

    Ще один резонансний епізод стався у 2022 році, коли в медіа повідомляли про вручення Березі повістки у Львівській області. За даними Zaxid.net, працівники ТЦК приходили до нього в приміщення жіночого монастиря УГКЦ у Трускавці, де, за поясненням самого Берези, перебувала його сім’я. Тоді екснардеп заявляв, що вже мав контракт із територіальною обороною, а ситуацію з повісткою називав політичним тиском.

    У 2024 році з’явилися повідомлення, що Береза виїхав з України через пункт пропуску “Старокозаче” на кордоні з Молдовою і нібито після цього не повертався. Про це писало видання “Закон і бізнес”, а згодом інформацію переказали кілька українських медіа. Сам Береза такі твердження заперечував, однак публічних доказів свого перебування в Україні, як зазначали ЗМІ, не надав. Цю інформацію слід розглядати саме як дані медіа, а не офіційне повідомлення державних органів.

    Окремо у біографії Берези згадують і давніші скандали, зокрема звинувачення щодо можливого підроблення диплома про вищу освіту. Ця тема активно обговорювалася під час його політичної кар’єри, однак у відкритих джерелах немає остаточного судового рішення, яке б ставило крапку в цій історії.

    Нинішні санкції проти Берези створили одразу кілька важливих питань. Перше — юридичне: чи може громадянин України ефективно оскаржити санкції РНБО у Верховному Суді, якщо вважає їх безпідставними. Друге — політичне: чи пояснить влада детально, які саме дії Берези стали підставою для включення до списку поруч із російськими пропагандистами. Третє — суспільне: чи не стане це рішення новим приводом для дискусій про межу між боротьбою з ворожими інформаційними впливами та тиском на критиків влади.

    Поки що офіційна позиція держави обмежується текстом указів і загальним описом санкційного пакета. Береза, зі свого боку, наполягає, що рішення є політичною помстою. Остаточну відповідь на питання, чи матиме ця історія судове продовження і чи будуть оприлюднені конкретні докази проти екснардепа, дадуть наступні тижні.

  • Кремль відповів Зеленському: Путін готовий зустрітися лише у Москві

    Кремль відповів Зеленському: Путін готовий зустрітися лише у Москві

    У Кремлі відреагували на пропозицію президента України Володимира Зеленського провести особисту зустріч із російським диктатором Володимиром Путіним у Костянтинівці Донецької області. Москва заявила, що Путін нібито готовий до переговорів із главою української держави, однак лише на території Росії – у Москві. При цьому російська влада знову повторила неправдиві твердження про те, що Костянтинівка перебуває під контролем російської армії, хоча цю інформацію вже офіційно спростували українська влада, Генеральний штаб Збройних сил України та дані незалежних карт бойових дій.

    Про це заявив речник Кремля Дмитро Пєсков в інтерв’ю російському виданню “Комсомольська правда”.

    Коментуючи пропозицію Володимира Зеленського провести переговори безпосередньо у Костянтинівці, Дмитро Пєсков заявив, що Кремль розцінює її як нібито готовність українського президента приїхати до Російської Федерації. За словами представника Кремля, якщо Зеленський дійсно має намір провести особисту зустріч із Путіним, то вона повинна відбутися у Москві.

    Пєсков наголосив, що Володимир Путін уже раніше говорив про свою готовність прийняти президента України у російській столиці. Водночас він додав, що така зустріч стане можливою лише тоді, коли, за твердженням Кремля, український лідер буде готовий ухвалювати “важливі відповідальні рішення”. Які саме рішення має на увазі Москва, речник російського президента не уточнив, лише заявив, що їхній зміст нібито “добре відомий” українській стороні.

    Окремо Пєсков повторив тезу російської пропаганди про те, що Костянтинівка нібито вже перебуває під повним контролем російських військ. Саме на цьому твердженні він побудував свою відповідь на ініціативу Зеленського. Водночас жодних доказів цього Кремль не навів.

    Заява Пєскова стала продовженням інформаційної кампанії, яку розпочав сам Володимир Путін. Напередодні російський диктатор заявив, що армія РФ нібито встановила повний контроль над Костянтинівкою. Ця інформація швидко поширилася російськими державними медіа, однак уже невдовзі була спростована українською стороною.

    Президент України Володимир Зеленський відреагував на слова Путіна, назвавши їх черговою брехнею. Він наголосив, що напередодні Дня незалежності США російський лідер свідомо намагався ввести в оману світову спільноту та президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, поширюючи неправдиві заяви про ситуацію на фронті.

    У відповідь Зеленський запропонував Путіну провести особисту зустріч саме у Костянтинівці. Президент України заявив, що якщо місто справді перебуває під контролем Росії, як це стверджує Кремль, то російському диктатору не повинно бути складно приїхати туди для переговорів та пошуку дипломатичних шляхів завершення війни.

    “Якщо Костянтинівка зараз під контролем Росії, то, мабуть, у Путіна не буде проблеми там зі мною зустрітися і знайти дипломатичні рішення, щоб війну нарешті закінчити. Але все ж таки він фронт не перейде: правда дуже відрізняється від путінських слів”, – заявив глава держави.

    Офіційний Київ наголошує, що місто продовжує перебувати під контролем українських Сил оборони. Генеральний штаб Збройних сил України офіційно спростував заяву Кремля про нібито окупацію Костянтинівки та підкреслив, що російські війська не захопили населений пункт.

    Таку ж інформацію підтверджують дані українського аналітичного проєкту DeepState. Згідно з актуальними картами бойових дій, російські війська продовжують наступальні дії поблизу Костянтинівки, однак самого міста не контролюють. Бої тривають на підступах до населеного пункту, а українські військові утримують свої позиції.

    Попри офіційні спростування, Міністерство оборони Росії продовжує поширювати інформацію про нібито “звільнення” міста. Більше того, російське оборонне відомство виступило з пропозицією тимчасово припинити бойові дії у районі Костянтинівки для проведення так званої “гуманітарної акції” з передачі тіл загиблих військовослужбовців.

    У Міноборони РФ заявили, що готові призупинити вогонь на визначений час і очікують від української сторони відповіді щодо цієї пропозиції. Водночас у Києві неодноразово заявляли, що Росія регулярно використовує подібні гуманітарні ініціативи як інструмент інформаційного впливу та спробу сформувати вигідний для себе міжнародний порядок денний.

    Останні заяви Кремля пролунали на тлі інтенсивних бойових дій на Донеччині, де Костянтинівка залишається одним із ключових логістичних і оборонних центрів українських військ. Місто має важливе стратегічне значення для оборони Краматорсько-Слов’янської агломерації, тому навколо нього тривають активні бої та інформаційне протистояння.

    Експерти неодноразово звертали увагу, що російське керівництво систематично оголошує про “захоплення” українських населених пунктів ще до фактичного встановлення над ними контролю. Подібні заяви використовуються як елемент інформаційно-психологічної війни, покликаний створити враження успішного наступу російської армії та посилити політичний тиск на Україну й її міжнародних партнерів.

    На цьому тлі пропозиція Зеленського провести переговори безпосередньо у Костянтинівці стала своєрідною відповіддю на заяви Кремля. Український президент фактично поставив під сумнів достовірність слів Путіна та запропонував російському лідеру особисто підтвердити свої твердження. У відповідь Москва відмовилася від такого сценарію та знову наполягла, що можливі переговори можуть відбутися лише на території Росії, у Кремлі.