Навряд чи варто очікувати від росіян наступів на Харків і тим більше Київ, упевнений військовий аналітик Костянтин Машовець. А ось на Краматорськ-Слов’янськ і на Курахово-Вугледар ворог, на його думку, якраз і спробує рушити.
Оцінка можливих (гіпотетичних) варіантів дій ворожого війська, протягом літньо-осінньої кампанії 2024-го року. Спробуємо зрозуміти – ДЕ?
Я цілком можу поділяти ту точку зору, що якщо самі росіяни сказали “на Харьків”, або навіть “на Київ”, то, власне, так й буде.
Можу, але не поділяю.
При плануванні та організації більш-менш масштабної наступальної операції (принаймні, оперативного рівня), очевидно, командування противника буде змушене так чи інакше врахувати цілий ряд ОБ’ЄКТИВНИХ факторів, про які, ті люди, які продовжують стверджувати, що буде саме “на Харків” чи “на Київ”, замислюються мало, або взагалі – не замислюються:
- наприклад, про різницю у розмірі потрібних (навіть, розрахунково) військ\сил для організації та проведення наступу, наприклад, на Торецьк й на той же Харків;
- треба просто сісти та подумати – якщо для того, аби взяти Авдіївку, вам потрібно перегрупувати (зосередити) ДОДАТКОВО дві загальновійськові армії (ЗВА) + майже у повному складі окрему танкову дивізію, не рахуючи купу інших, більш дрібніших формувань, то скільки військ вам буде потрібно зосередити для наступальної операції на Харків? З іншого боку, навіть якщо якось так, ніби ви факір-фокусник, зможете десь у себе “в рукаві” знайти такого роду “стратегічний сюрпрАЙЗ”, то цілком серьйозно постане питання – як цього стратегічного й заздалегідь відгодованого “кроля” запхати НЕПОМІТНО у рукав чи циліндр? Іншими словами, яким чином провести процес оперативного розгортання відповідних наступальних угрупувань НЕПОМІТНО для противника й так, щоб не викликати у нього передчасної настороги?;
- окрім цього, при виборі майбутнього операційного напрямку (зони) для свого наступу треба врахувати ще цілу купу факторів – від обрисів лінії фронту (зручні\незручні), до умов та власної здатності забезпечити здійснення повноцінного матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) наступаючих угрупувань всіми видами довольства (можливості створити відповідний ЗАПАС предметів МТЗ), нехай навіть у мінімально-необхідних обсягах, та інженерного облаштування місцевості. Враховувати буде потрібно багато чого – погоду, рельєф місцевості у смузі майбутнього наступу, наявність та щільність цивільного населення й т.д. А головне – можливі варіанти та способи протидії з боку противника (ЗСУ), який, звісно, також не буде меланхолічно спостерігати за процесом вашого оперативного розгортання.
Саме з огляду на це й варто поставити себе на місце командування противника й спробувати визначити його логіку прийняття відповідних рішень. Відмовляти противнику у такого роду здатності, вважаючи, що він приймає відповідні рішення, як йому заманеться, або “виключно з політичних міркувань”, як на мене – не дуже розумний спосіб визначення сенсу та змісту його подальших дій.
Нижче, я спробую навести принаймні два операційних напрямки, які у цьому контексті, на ДАНИЙ ЧАС, я вважаю найбільш ймовірними напрямками проведення противником наступальних дій відповідного рівня.
На мій погляд, це:
- умовний Краматорсько-Слов’янський напрямок;
- умовний Кураховсько – Вугледарський напрямок.
Звісно, обидва мають, як “+”, так й “-” у цьому відношенні.
Однак, перш ніж ми їх оцінимо, спробуємо зрозуміти більш “загальні” стратегічні підстави розглядати саме їх:
- обидва гіпотетичних напрямки вкладаються у загальну “стратегічну” концепцію ведення війни нинішні кремлівським режимом, більш-менш внятно ним артикульовану – вихід на адміністративні межі Донецької та Луганської областей України (відносяться саме до Східної операційної зони);
- на цих напрямках ВЖЕ розгорнуті у складі угрупувань військ (УВ) противника “Запад”, “Центр” та “Юг” більша частина всієї “Объединенной группировки ВС РФ на юго-западном ТВД” військ\сил). Сумарно, це 279-280 тисяч в\сл, що, в свою чергу, тягне за собою ціли ряд “бонусів та плюшек” для противника, у сенсі планування, підготовки та організації майбутніх наступальних операцій, принаймні оперативного рівня;
- розгром угрупувань ЗСУ на цих напрямках здатний привести противника “на ближні підступи” зі сходу до ключового “трикутника” Дніпро – Павлоград – Запоріжжя, що у стратегічному сенсі, не може не вплинути на подальшу здатність України вести війну. Й відповідно, наблизити Кремль до “проміжної” цілі війни на даному етапі – отримання тимчасового перемир’я на вигідних для нього умовах. На відміну від гіпотетичного “освобождения Харькова”, при здійсненні якого, цілком можливо й “надорватися”, зважаючи на той обсяг та розмір військ(сил), який буде потрібно для цього задіяти.
Тепер, конкретно, щодо напрямків
Ліквідація Кураховсько – Вугледарського виступу (плацдарму) ЗСУ потребуватиме від противника вирішення принаймні двох попередніх завдань – просунутись власне до району Курахово, а також зосередити у смузі 29-ї ЗВА (приблизно, район Новомайорське – Шевченко – Петрівка – Євгенівка) ЩЕ ОДНОГО наступального угрупування. Причому, у обсязі – не менше армійського корпусу (АК), а по тверезій оцінці – не менше ще однієї загальновійськової армії.
На даному етапі, очевидно, противник ВЖЕ частково вирішує ці завдання. Зокрема, його 8-а ЗВА, силами 1-го АК, 20-ї та 150-ї мотострілецьких дивізій (мсд), при дієвій участи додаткових сил й засобів – 155-ї окремої бригади морської піхоти (обр МП) та 39-ї окремої мотострілецької бригади (омсбр) 68-го АК наполегливо намагається пробитися по напрямку Мар’їнка – Георгіївка (у загальній дирекції на Курахово) та суттєво скоротити цей плацдарм ЗСУ з півночи (через Побєду, вздовж дороги Мар’їнка – Вугледар) та по напрямку Новомихайлівка – Костянтинівка.
Поточний сенс цих дій цілком зрозумілий – примусити українські війська відійти ЗА дорогу Мар’їнка – Вугледар на всій її протяжності. Однак, як на мене, не викликає сумніву той факт, що в разі досягнення противником згаданих мною попередніх цілей (особливо, щодо прориву у район Курахово), російське командування, очевидно, почне розглядати на цьому напрямку можливості та шанси проведення “більш глибокої” операції…наприклад, через район с.Успенівка.
Причому, очевидно, що активні дії саме на цьому напрямку для противника носять “гостро-актуальний” характер. Подальше “нависання” цього плацдарму ЗСУ над комунікаціями по дирекціям Донецьк – Маріуполь, Донецьк – Волноваха (й відповідно, існування можливості наносити по ним ураження, включаючи власне м.Маріуполь, відстань від передових позицій ЗСУ до його північної околиці складає десь 63-65 км та м.Волноваха, відповідний показник – 16-17 км, достатньо широким спектром вогневих засобів) ну-у дуже “не подобається” противнику.
Тому необхідність проводити активні, наступальні дії саме на цьому напрямку для нього є нагальною.
В свою чергу, у сенсі процесу оперативного розгортання наступальних угрупувань цей напрямок є достатньо зручним, звісно, до певної міри (особливо приховати його – не вийде, місцевість, як на передньому краї, так й у тактичному та оперативному тилах – достатньо відкрита й відповідно, “подвержена высокоточным ударам противника дальнобойными средствами”).
Але, у плані наявності зручних комунікацій (в тому числі, рокадних, для здійснення маневру по фронту та перегрупувань), а також всебічного підвозу та накопиченню предметів МТЗ, включаючи морський варіант, через порти Маріуполя та Бердянська – існує достатньо розгалужена мережа.
Більше того, противник має можливість проводити процес оперативного розгортання своїх наступальних угрупувань на цьому напрямку, спираючись на першу позицію свого головного рубежу оборони, який простягнувся від Новопетріківки до Волновахи й від Волновахи до Олександрівки.
Єдина, але достатньо вагома складність – що возити усе це буде доводитись переважно автотранспортом, залізничної мережі тут мало, й напрямки її функціювання – достатньо обмежені, й переважно, вона також “подверженна возмжности ударов противника дальнобойними средствами”.
Основні вузлові пункти МТЗ противника у цьому сенсі – Докучаєвськ, Волноваха, Старобешево, Петрівський район м.Донецька, Єгорівка.
Тепер, щодо оцінки/розрахунку обсягу потрібних військ(сил) для виконання цього завдання (вихід на рубіж Дачне – Шахтарське).
Як на мене, противнику,принаймні виходячи з досвіду минулих “операцій” російського командування, потрібно буде створити ДОДАТКОВО (до військ, вже розгорнутих на цьому напрямку 8-ї та 29-ї ЗВА із приданими силами та засобами) 2 угрупування.
Приблизно, у загальновійськову армію (звісно, у нинішньому, сучасному російському розумінні цього терміну) кожне.
Для цього існує на сьогоднішній день, за тверезою оцінкою, рівно 2 способи:
- перегрупувати на цей напрямок відповідний обсяг військ з іншого напрямку, тобто зі складу ВЖЕ діючого стратегічного УВ ЗС РФ (як це було у випадку із Авдіївкою);
- або скористатися стратегічними резервами, які зараз “только формируются и разворачиваются”, й питання із РЕАЛЬНИМИ строками набуття ними бойових та оперативних спроможностей, скажімо так, виглядає, м’яко кажучи, дискусійно.
Як на мене, перший варіант більш реалістичний, ніж другий.
Головним чином через головний фактор – час.
У цьому сенсі, він набагато коротший, більш ефективний й дозволяє задіяти менший обсяг сил й засобів, ніж другий (що, в свою чергу, дозволить використовувати й тіж самі стратегічні резерви, але не в повному обсязі\що зробити достатньо складно, а частково).
