Hronikanovostej.com

Категорія: ТОП

  • Що відомо про Валіда Арфуша, який намагається стати посередником між українськими елітами і Трампом

    Що відомо про Валіда Арфуша, який намагається стати посередником між українськими елітами і Трампом

    Останнім часом на “ринку посередництва” між українськими елітами та президентом США Дональдом Трампом активізувався “відомий у вузьких колах медійник” Валід Арфуш.

    Валід Арфуш нещодавно став радником генерального директора близького до республіканців американського телеканалу Newsmax Ukraine, який належить другу Трампа Крістоферу Радді. Але зв’язок між Валідом Арфушем та близьким оточенням президента США має більш довгу та заплутану історію яка більше пов’язана з криміналом, чим з політикою.

    Як брати Валід та Омар Арфуші зявились в Україні

    Брати Валід та Омар Арфуші родом з Лівану із збіднілої аристократичної родини. Мати – Нажва Ель-Наж працювала вчителькою, а потім директором школи, а батько Аднан Харфуш, професор арабської мови та літератури, давав уроки співробітникам французького посольства.

    Аднан Харфуш був членом партії “Баас” та комуністом, і мав зв’язки з представниками СРСР, зокрема зі співробітниками ГРУ. Завдяки цьому не надто багатий і впливовий професор літератури зміг відправити свого старшого сина Омара на навчання до СРСР – це було безкоштовно, на відміну від навчання в Європі.

    ФОТО: Брати Валід та Омар Арфуш – Фоото УНІАН

    Омар Анфуш мав певні успіхи у грі на фортепіано, тож його батько домовився влаштувати його до московської консерваторії. Однак через кілька місяців Омара звідти вигнали, але він зумів влаштуватись до Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, яке закінчив у 1993 році.

    Отримавши кімнату в гуртожитку, Омар одразу ж покликав до себе свого молодшого брата Валіда.

    Перебравшись до України Валід Арфуш у 1991-му вступив на факультет журналістики Дніпропетровського університету – який він так і не закінчив.

    Як все починалось – перші кроки Валіда Арфуша як міжнародного афериста

    Ще будучи студентом факультету журналістики Валід Арфуш зумів домовитися про своє «стажування» на одному з місцевих телеканалів Дніпропетровська. Також, завдяки зв’язкам батька отримав посаду позаштатного кореспондента французької ТРК «Radio France International» (RFI).

    І хоча Валід Арфуш не зробив жодного репотажу для французької ТРК «Radio France International», саме посвідчення кореспондента RFI відкрило для братів Арфушів багато дверей в Україні.

    Наступним кроком стала відкриття в Україні радіостанції FM-радиостанцию “Super Nova” разом з вихідцем з колишнього СССР з французьким паспортом – Ле Пеном Дугласом Фрэнком.

    Радіостанцію оформили на україно-ліванське підприємство для оптимізації податків, а батько Валіда Арфуша вчергове скористався своїми зв’язками з французами, домовившись  з посольством та культурним центром Франції в Україні, через які оплачувалася трансляція “французького світу” в Україні.

    Французи швидко зрозуміли, що їх обманули та розірвали контракт з “Super Nova”, але родина Арфушів, ймовірно через контакти батька в ГРУ, оперативно знайшла їм заміну та переключилась на пропаганду “російського світу”.

    Як Валід Арфуш агітував за Путіна та “російський світ”

    Сім’я Арфуш не просто пропагувала ідеї приходу до України російського світу через підконтрольну “Super Nova”, але й по максимуму відпрацьовувала на самого Володимира Путіна.

    Для розповсюдження відповідних тез старший брат Валіда – Омар Арфуш навіть став “французським політологом”, який роздавав коментарі на користь російського президента на сторінках журналу “Русский репортер”.

    ФОТО: Сім’я Арфуш задіяна в роботі на відновлення іміджу Володимира Путіна в Західній Європі

    Водночас, про багаторічну системну роботу сімейства Арфуш на Росію, а ймовірніше на російське ГРУ, уже після початку повномасштабного вторгнення свідчать і ряд інших фактів.

    Зокрема, за інформацією ЗМІ, Валід Арфуш разом із структурами Віктора Медведчука, був задіяний у дезінформаційних кампаніях, спрямованих на створення мережі псевдоекспертів та маніпулювання європейською громадською думкою.

    У ході розслідування журналісти виявили мережу фіктивних сайтів, які маскувалися під авторитетні європейські ЗМІ. Розслідування показало, що ці сайти, кінцевими бенефіціарами яких вважаються брати Валід та Омар Арфуш,  використовувалися для поширення проросійської пропаганди та дезінформації.

    Торгівля “живим м’ясом” – як Валід Арфуш займався поставкою продажем українських жінок відомим політикам та бізнесменам

    У 2011 році брати Валід та Омар Арфуш опинилися в центрі міжнародного скандалу, після виходу в світ інтерв’ю дружини сина лівійського диктатора Муаммара Каддафі – Надією Кадафі, яка стверджувала, що брати Арфуш поставляли її чоловіку та його друзям “дівчат з України”, в основному учасниць “конкурсів краси” організованих Арфушами.

    Як уже повідомляло видання “Україна кримінальна”, найкращими друзями та партнерами синів Каддафі в Україні були брати Арфуш — Валід та Омар. Саме синам Муамара Каддафі Валід Арфуш регулярно постачав з України “наречених” ще на зорі становлення свого “бізнесу”.

    ФОТО: Валід та Омар Арфуш поставляли “живе м’ясо” синам Муамара Кадафі

    За словами Надії Кадафі, її чоловік – Сейф Кадафі переодично виступав “спонсором” такого роду “конкурсів краси”, які фактично “були кастингами в ліжко сина диктатора”. “Сейф виступив спонсором конкурсу краси в Україні. Я займалася відбором дівчат. Частина тих красунь перескочила з подіуму прямо в ліжко мого чоловіка” – зазначає Надія Кадафі.

    ФОТО: Омар Арфуш на одному з так званих “конкурсів краси”

    Власне кажучи, Валід Арфуш поставляв “дівчат” не тільки синам диктатора, але й місцевим бандитам та політикам, за що у певних колах за ним до цього часу збереглась репутація “сутинера”.

    Нагадаємо, у 1997 році організований братами Арфушами конкурс “Міс Європа” ледь не переріс у міжнародний скандал, після того як місцеві кримінальні елементи вирішили “розважитись” з конкурсантками. Щоб не стати тим самим “живим товаром” братів Арфушів учасниці конкурсу вимушені були звертатись за захистом до своїх посольств.

    Про зв’язки Валіда Арфуша з Дональдом Трампом 

    У 2026 році Валід Арфуш став очевидцем перестрілки біля резиденції Трампа в Мар-а-Лаго, про що він сам повідомив, виклавши фотографії з резиденції президента США.

    Таким чином Валід Арфуш намагався максимальн показати свою близькість до Трампа, та “продати” свої контакти українським елітам.

    Варто зазначити, що Валід Арфуш дійсно має давні та неформальні зв’язки з Дональдом Трампом, ще з часів проведення тих самих “конкурсів краси”.

    Водночас, за інформацією джерел, показна близькість Валіда Арфуша до Трампа та статус радника генерального директора телеканалу Newsmax Ukraine це чергова ширма для нових афер братів Арфуш, в надії на наївність українських еліт.

     

  • Багатовічна історія, що визначає сучасні відносини України та Польщі

    Багатовічна історія, що визначає сучасні відносини України та Польщі

    У червні 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди, «ордена Білого Орла». Приводом стало рішення українського президента присвоїти одному з військових підрозділів ім’я, пов’язане з УПА. Польський Інститут національної пам’яті охарактеризував це як будівництво ідентичності на культі людей і організацій, винних у злочинах. Український Інститут національної пам’яті у відповідь зазначив, що для більшості українців Волинська трагедія є лише локальним епізодом історії, тоді як для поляків вона залишається одним із центральних елементів державного гранд-наративу.

    Це далеко не черговий рядовий дипломатичний демарш. Це симптом глибокої хронічної проблеми, яка спалахує навіть тоді, коли Польща залишається одним із найважливіших союзників України у війні проти Росії. Конфлікт тут не зводиться до того, хто кого сильніше образив. Мова йде про глибокі механізми, які перетворюють два сусідні народи на заручників своїх національних проєктів, історичних травм і політики пам’яті. Аналітики зазначають, що такі спалахи часто збігаються з періодами, коли одна зі сторін відчуває тиск на своїх червоних лініях ідентичності, а зовнішні гравці отримують можливість посилити існуючі тріщини.

    Витоки польсько-українського протистояння

    Польсько-український конфлікт має глибокі структурні корені, що виходять далеко за рамки окремих епізодів насильства. В його основі лежить багатовічне зіткнення двох національних проєктів, які претендували на контроль над одними й тими самими прикордонними землями, насамперед Східною Галичиною та Волинню. У складі Речі Посполитої ці території перебували під домінуванням польської шляхти, що створювало стійку систему соціальної та культурної нерівності. Кріпацтво, полонізація еліт і релігійна політика, включаючи Берестейську унію, формували в місцевого населення, переважно православного та греко-католицького селянства й козацтва, сприйняття польської присутності як чужорідної й гнобительської.

    Повстання Хмельницького 1648-1657 років стало не просто соціальним бунтом, а першим масштабним проявом цієї суперечності. Воно одночасно підірвало польський вплив на значній частині українських земель і запустило процес, який у підсумку призвів до посилення російського фактора. Поділи Речі Посполитої та подальше перебування українських земель у різних імперіях лише посилили розбіжність траєкторій. В австрійській Галичині склалися умови для відносно вільного розвитку українського національного руху, який бачив у польському домінуванні головну перешкоду. Водночас польський націоналізм розглядав ці території як невід’ємну частину історичної Польщі.

    Ключовим моментом стала ситуація 1918-1919 років, коли крах імперій створив вакуум влади. Обидві молоді держави, Польща та Західно-Українська Народна Республіка, одночасно претендували на одну й ту саму територію. Польсько-українська війна продемонструвала не лише військову перевагу польської сторони, а й фундаментальну несумісність двох національних проєктів. Перемога Польщі та подальше включення Східної Галичини до складу Другої Речі Посполитої закріпили в українського населення регіону відчуття окупації, тоді як для польського суспільства ці землі залишалися частиною історичної Польщі. Міжвоєнна політика полонізації, включаючи пацифікації 1930-х років, лише посилювала напруженість і радикалізувала українські націоналістичні кола, які своєю чергою сприймалися в Польщі як загроза територіальній цілісності. Таким чином, конфлікт 1918-1919 років не був випадковістю. Він став логічним наслідком зіткнення двох модернізуючих націоналізмів на обмеженому просторі без чітко визначених і взаємно визнаних кордонів.

    Політика етнічної гомогенізації та вплив на сучасні відносини

    Найгостріша фаза польсько-українського конфлікту припала на роки Другої світової війни й стала прямим наслідком радикалізації українського націоналізму в умовах тотальної війни, німецької окупації та накопичених міжвоєнних образ. Німці опосередковано сприяли ескалації, застосовуючи принцип «розділяй і володарюй». Ідеологія ОУН-Б, лідером фракції якої був Степан Бандера, заарештований німцями невдовзі після проголошення Української держави у Львові в 1941 році та пізніше перебував у концтаборі, орієнтувалася на створення моноетнічного українського держави. Польська меншина на Волині та в Східній Галичині розглядалася як головна перешкода. Оперативні накази командування УПА, зокрема Дмитра Клячківського в 1943 році про загальну фізичну ліквідацію польського населення на Волині, а пізніше Романа Шухевича в Галичині, свідчать про системний і цілеспрямований характер акцій.

    Влітку та восени 1943 року УПА провела серію масових операцій проти польських сіл і колоній, унаслідок яких, за найбільш обґрунтованими польськими оцінками Інституту національної пам’яті, загинуло близько 100 тисяч поляків, з них 40-60 тисяч на Волині. Українські та частина західних оцінок часто нижчі, 35-70 тисяч, підкреслюючи контекст взаємного насильства, включаючи польські репресії 1930-х і окремі випадки колабораціонізму чи сприйняття польського населення як загрози. Жертвами ставали переважно цивільні особи, включаючи жінок і дітей. Насильство носило надзвичайно жорстокий характер і переслідувало мету етнічної чистки території. Польські відповідні дії силами Армії Крайової були значно меншого масштабу та не мали зіставного системного характеру.

    Післявоєнне врегулювання кордонів і політика етнічної гомогенізації, типова для всієї Східної Європи під радянським впливом, призвели до нових масових переміщень. Операція «Вісла» 1947 року, проведена польськими комуністичними властями за підтримки СРСР, у ході якої депортували близько 150 тисяч українців, лемків і бойків із південно-східних регіонів на північ і захід країни, стала продовженням тієї самої логіки, ліквідації соціальної бази УПА та створення етнічно однорідної держави.

    Сьогодні ці події залишаються одним із головних джерел напруженості в польсько-українських відносинах. Війни пам’яті, суперечки про кваліфікацію подій 1943-1945 років, геноцид чи етнічну чистку проти трагедії в умовах війни, героїзацію чи засудження УПА й фігури Бандери, питання ексгумацій регулярно загострюються й впливають на двосторонній діалог, включаючи європейську інтеграцію України. Польща, будучи одним із найпослідовніших прихильників України після 2022 року, одночасно жорстко ставить питання історичної відповідальності, як це було видно в недавніх інцидентах 2025-2026 років навколо символіки та нагород.

    Експлуатація історичних суперечностей в інтересах Росії

    Саме тут з’являється третій гравець, для якого конфлікт між Україною та Польщею не проблема, а ресурс. Росія свідомо використовує польсько-українські історичні суперечності як інструмент гібридної війни. Москва розраховує перетворити поляків на українофобів, послабити підтримку України та знизити тиск на російський фронт. В основі цієї стратегії лежить очікування, що Варшава почне ставити історичні умови євроатлантичному шляху Києва, а втома польського суспільства від війни та біженців лише посилюватиметься.

    Механізми добре документовані. Одним із прийомів є ідеальний таймінг провокацій під виглядом історичної правди. У липні 2026 року ФСБ опублікувала добірку документів щодо Волинської трагедії, назвавши події геноцидом поляків і навівши свідчення очевидців. Польські експерти відразу розцінили це як сплановану провокацію, що точно збіглася з дипломатичною кризою після відкликання нагороди Зеленському. Гжегож Мотика неодноразово зазначав втручання російських спецслужб у питання ексгумацій і діалогу.

    Під час протестів польських фермерів у 2023-2025 роках російська пропаганда активно просувала наративи про бандерівську загрозу, українців, які забирають усе, а також постійно актуалізувала тему історичних образ. Звіти DFRLab та Henry Jackson Societyта інших організацій фіксують цільові дезінформаційні кампанії, розраховані на польську аудиторію.

    Аналогічна тактика застосовувалася й під час президентських виборів у Польщі, де історичні теми активно використовувалися для мобілізації консервативного електорату та розгойдування громадської думки.

    Тімоті Снайдер в одному з недавніх інтерв’ю зазначив, що війна пам’яті набагато комфортніша для політиків, ніж справжня війна. Саме це й відбувається. Кремль переводить увагу з реального фронту на старі рани.

    Результати такої стратегії відображаються в соціології. За даними опитувань, які аналізував Centre for Eastern Studies, до кінця 2025 року частка поляків, які підтримують військову допомогу Україні, суттєво скоротилася порівняно з 2023 роком. Ще помітніше змінилася позиція щодо українських біженців. Якщо в перші місяці повномасштабної війни їхній прийом беззастережно підтримували близько 85% поляків, то до осені 2025 року цей показник значно знизився.

    При цьому опитування українських соціологів малюють іншу картину. За даними Rating Group та інших досліджень, переважна більшість українців виступають за збереження стратегічного партнерства з Польщею попри історичні розбіжності, а значна частина вважає, що питання минулого мають вирішуватися виключно істориками без втручання політиків.

    Історичні суперечки та сучасне партнерство

    Повного прощення й забуття не буде. Та й не повинно бути. Однак можливе співіснування, за якого історія перестане бути інструментом щоденної політичної боротьби. Для цього необхідно відокремити історичну пам’ять від сучасної політики. Нинішня російсько-українська війна не є продовженням Волинської трагедії. Визнання організованого характеру етнічних чисток, вчинених підрозділами УПА, що підтверджується дослідженнями Гжегожа Мотики та інших істориків, не скасовує права України вшановувати боротьбу проти тоталітарних режимів. Водночас польська сторона не може ігнорувати міжвоєнну політику щодо українського населення та наслідки операції «Вісла».

    Історичний діалог неможливо побудувати без готовності обох сторін відмовитися від політизації минулого. Спільні дослідження, відкриття архівів, ексгумації та повага до пам’яті всіх загиблих здатні зробити набагато більше, ніж парламентські резолюції чи гучні політичні заяви.

    Британський історик Норман Девіс попереджав, що історичне знання не потребує штучного захисту. Істина про минуле може бути встановлена лише в зіткненні мудрості та абсурду. На його думку, спроби закріпити єдино допустиму трактовку історії неминуче перетворюють її на інструмент політики, а не науки.

    Директор Гарвардського українського дослідницького інституту Сергій Плохій звертає увагу, що історія стала полем битви з самого початку війни Росії проти України. Він підкреслює, що боротьба йде не лише за території, а й за право визначати минуле, а отже, й формувати майбутнє.

    Саме тому сьогодні між Україною та Польщею особливо важливо зберегти здатність обговорювати найболісніші сторінки минулого без перетворення їх на зброю сьогодення. Мільйони українців, які живуть, працюють і навчаються в Польщі, щодня створюють нову історію відносин між двома країнами. Цей досвід взаємної підтримки здатен виявитися сильнішим за історичні травми, якщо пам’ять залишиться предметом чесного дослідження, а не політичної боротьби.

  • “Смотрящий” за Мінюстом Андрій Довбенко втрачає активи після відставки Єрмака

    “Смотрящий” за Мінюстом Андрій Довбенко втрачає активи після відставки Єрмака

    Фігурант розслідування НАБУ, “смотрящий” за Мінюстом Андрій Довбенко почав втрачати вплив та активи в ігорному бізнесі після відставки Андрія Єрмака з поста глави Офісу Президента.

    Два Андрія: як пов’язані Андрій Довбенко та Андрій Єрмак

    Зв’язок між Андрієм Довбенко та Андрієм Єрмаком можна відслідкувати через  Дарію Зарівну. Нагадаємо, до того як стати радницею голови Офісу Президента Андрія Єрмака, Зарівна являлась дружиною Андрія Довбенко.

    ФОТО: Смотрящий за Мінюстом Андрій Довбенко пов’язаний з Андрієм Єрмаком через екс-дружину Дарію Зарівну

    За інформацією ЗМІ, тільки зайшовши на посаду, Андрій Єрмак через Довбенко отримав вплив на МІністерство юстиції, що дало тоді ще новопризначеному голові ОП доступ в тому числі до рейдерских схем, чим вони з Довбенко актино користувались.

    Водночас, для Андрія Довбенко союз з тодішнім главою ОП означав “дах” на самому високому політичному рівні та знайомства, завдяки яким він зміг у 2023-му році виїхати з країни до свого арешту.

    Як Андрій Довбенко намагався монополізувати ринок онлайн казино через силовий блок

    Після оголошення НАБУ підозри Андрію Єрмаку, почались проблеми у його “підопічних”, в тому числі і у Андрія Довбенко.

    Зокрема, в ЗМІ почала з’являтися інформація що кінцевим бенефіціаром казино Slot City і BETON є Андрій Довбенко. Водночас, через відомого блогера Ігоря Лаченкова злили інформацію, що саме Андрій Довбенко намагається монополізувати ринок українських казино через силовиків.

    Спочатку була запущена інформаційна атака, в якій “підсвітили” прізвище реального власника Slot City і BETON, що стало приводом для “ПлейСіті” для накладення штрафів та скасування рішення про видачу ліцензії.

    За інформацією джерел, як тільки розпочались проблеми в Андрія Єрмака,  конкуренти Андрія Довбенка на ігорному ринку відповіли на його спроби монополізувати ринок.

    Онлайн казино Slot City і BETON – структура власників веде до фігуранта розслідувань НАБУ Андрія Довбенка

    Формально, в  Slot City і BETON різні власники, але при детальному вивчені кінцевим бенефіціаром обох казино являється Андрій Довбенко.

    Офіційним власником казино Slot City через ТОВ “Олл сіті геймс” значиться одеський бізнесмен Павло Георгійович Чиклікчі.

    Також Павло Чиклікчі є власником ще 5 компаній, зокрема пов’язаних із гемблінгом, і є сином екс депутата Одеської обласної ради Георгія Чиклікчі. Як випливає з відкритих даних, останній займається агробізнесом. Власне, сам Павло Чиклікчі, як і його брат Володимир, також беруть участь у сімейному агробізнесі.

    Але водночас, за даними YouControl, Павло Чиклікчі володіє одразу 3 компаніями, що працюють в гральному бізнесі, – крім “Олл сіті геймс”, це куплене раніше ТОВ «Геймдейв» (ТМ SlotsCity) та відкрите в травні 2026-го ТОВ “Геймсіті” (на 100% належить «Олл сіті геймс»).

    Зауважимо, що лише на оплату статутного фонду ТОВ “Геймсіті” його власнику були необхідні 30 мільйонів гривень. Щоправда, ця сума не видається великою на тлі доходу ТОВ “Геймдейв” у 2025-му році в 9,3 млрд грн, ось тільки коштів на такі інвестиції в родини Чиклікчі офіційно просто немає.

    Так, будучи депутатом селищної ради, батько ігрового магната Георгій Чиклікчі в електронній декларації за 2024 рік (останній перед входом сина Павла в азартний бізнес) зазначив, що володіє 47 000 євро та 466 110 грн, ще близько 3,5 млн грн становили його доходи. Також йому належать близько 70 земельних ділянок. Рідний брат Павла Чиклікчі, Володимир, за 2020-й рік заробив 2 млн 830 тис. грн, накопичень офіційно не мав. Відомостей про доходи самого Павла Чиклікчі, який у жовтні 2024 року купив ТОВ «Геймдев», немає взагалі.

    Схожа ситуація і з офіційним власником онлайн-казино BETON ТОВ “Сітікод”, жителем Києва Романом Балашовим. Про нього відомо, що чоловік займається бізнесом як ФОП і є співвласником ТОВ “Ортаверон” “Перун компані”, а також володіє АТ “Чикаго”, що являє собою закритий інвестиційний фонд. Також він є директором ТОВ “Гореничі 16”.

    Загалом, Роман Балашов більше виглядає як “класичний фунт”, чим як бізнесмен який міг може внести ті самі  30 млн грн, необхідних для створення “Сітікоду”.

     

    Як Андрій Довбенко перетворив Мінюст на джерело особистого збагачення та “заробив перший мільйон”

    Для заходу на ігорний ринок необхідні значні ресурси, які були “зароблені” Андрієм Довбенко на схемах пов’язаних з Міністерстві юстиції України.

    Зокрема, “смотрящим” за Мінюстом Андрія Довбенко назвали журналісти  Bigus.info, журналістське розслідування яких ймовірно викликало інтерес НАБУ.

    Нагадаємо, у 2022 році, коли НАБУ повідомило про розкриття злочинної групи всередині Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА).

    За версією слідства, посадові особи АРМА в змові з представниками ДП “СЕТАМ”, приватними компаніями та іншими особами організували схему продажу за заниженою вартістю через торговельний майданчик ДП “СЕТАМ” майна, арештованого в рамках кримінальних справ і переданого в управління АРМА.

    Раніше арештоване майно передавали АРМА під приводом виконання ухвал слідчого судді, після чого чиновники АРМА обґрунтовували необхідність його продажу і, використовуючи власного оцінювача, занижували вартість майна. Останнє продавалося за участі співучасника з ДП “СЕТАМ”, щоб забезпечити перемогу заздалегідь визначеної приватної компанії. Таким чином були продані:

    — три земельні ділянки в Одеській області, придбані свого часу для будівництва торговельних центрів мережі “Ашан” — реалізовано в 18 разів дешевше від ринкової вартості;

    — 2,6 тис. тонн піску річкового середньої та дрібної фракції в Київській області — заниження вартості більш ніж у 6 разів порівняно з ринковою;

    — понад 4,5 тис. тонн карбаміду — майже в 5 разів дешевше від ринкових цін;

    — зерно, крупи та олійні культури — у чотири рази дешевше від ринкової вартості.

    В рамках даної кримінальної справи у 2023 році НАБУ оголосило Андрія Довбенко врозшук за намагання уникнути правосуддя та неявку на допити.

    Зазначимо, що вартість вкраденого Андрієм Довбенко за цією схемою становить о 485 мільйонів. Але ця цифра стосується тільки тих кейсів, які були виявлені НАБУ.

    ФОТО: Схема по розкраданню майна вибудована Андрієм Довбенко. Джерело: сайт НАБУ

    Активи втікача НАБУ Андрія Довбенко в Україні, які працювали завдяки протекції Єрмака

    Нагадаємо, в Україні Андрій Довбенко володіє корпоративною групою з 11 компаній, що спеціалізуються на праві, фінансових послугах і нерухомості. Й ці компанії використовувалися в різних сумнівних операціях.

    Так, ТОВ “Евріс інвест” (сфера діяльності — надання фінансових послуг, статутний фонд — 130 000 гривень), яким Андрій Довбенко володіє через кіпрську “ЕВРІС консалтинг лімітед”, за даними НАБУ в квітні 2019 року використовувалося під час рейдерського захоплення агропідприємства “СВК Новоселицький”.

    Причому, за даними ЗМІ, ці ж юристи профінансували партію “Слуга народу” на 5 мільйонів гривень, що в контексті розслідування НАБУ може виглядати як “відкат”.

    Пов’язана з Довбенко ТОВ “Юридична фірма „Евріс“ (сфера діяльності — право, статутний фонд — 100 000 гривень), за версією НАБУ прямо брала участь у схемах усередині АРМА. Так, згаданий вище продаж 4,5 тис. тонн карбаміду майже в 5 разів дешевше від ринкових цін здійснювався за участі колишніх і чинних співробітників компанії.

    Зокрема, підготовку аукціону з продажу карбаміду здійснював співробітник ДП “Сетам”, який у 2018–2019 роках як самозайнятий заробив у “Еврісі” 958 тисяч гривень. При цьому сам аукціон з продажу відбувся за участі двох фірм: переможця — ТОВ “Соіл компані ЛТД”, і тієї, що програла, — ТОВ “Бранте”.

    Як з’ясували детективи НАБУ, IP-адресою, з якої здійснювалося управління банківським рахунком “Бранте”, користувалися співробітники “Евріса”. Іншими словами, ТОВ “Бранте”, була створена співробітниками ТОВ “Юридична фірма „Евріс“” для створення видимості конкуренції на аукціоні, в якому перемогло ТОВ “Соіл компані ЛТД”.

    До речі, 500 тисяч гривень для гарантійного внеску, необхідного для участі в аукціоні, ТОВ “Брант”» отримало від юридичної фірми (з січня 2021 року в стані банкрутства) — ТОВ “Юридична фірма „Ен енд ді“”, через банківські рахунки якої проходили сотні мільйонів гривень, зокрема і за “вирішення питань” з виконавчими провадженнями.

    Як Андрій Довбенко робить спроби легалізуватись та уникнути конфіскації активів у Британії

    Після розслідування НАБУ Андрій Довбенко втік з України до Британії де продовжив проживати своє краще життя в розкішному особняку в престижному районі Лондона.

    ФОТО: Андрій Довбенко втік від кримінальних справ НАБУ до Лондона

    Водночас, через корупційний шлейф Андрій Довбенко зіштовхнувся з проблемами легалізації на туманному альбіоні  “вкраденого на батьківщині”. Тим паче, що британська преса почала піднімати питання про походження його капіталів та акцентувати на його дотичність до корупційних оборудок.

    ФОТО: британська преса зацікавилась походженням статків втікача НАБУ Андрія Довбенко

    Справа в тому, що по місцевим законам, у разі якщо буде доведено корупційне походження капіталів нового мультимільйонера Андрія Довбенко, то всі його статки в Британії під загрозою конфіскаціЇ.

    Тож не дивно, що Андрій Довбенко розгорнув у Британії велику піар компанію по відбілювання своєї репутації, на що у своєму Facebook звернула увагу журналістка Олена Шкарпова.

    “Я вбила його імя в пошуку на Лінкедін. І знайшла безліч постів британських інвесторів, військових, журналістів про те, який Довбенко український патріот і дуже класний бадді.

    Відкрила гугл – а там колонки авторства Довбенка у Fortune. Financial Times, Atlantic Council (!). Загалом нарахувала близько 20 статей під його ім’ям у різних західних виданнях. Звичайно, статті написані дуже дорогими якісними райтерами І впевнена, десь за їх розміщення точно він платив” – зазначає Шкрапова.

    ФОТО: Скріншот поста Facebook журналістки Олени Шкарпової

    За спостереженнями журналістки, в англомовному середовищі образ Довбенка не асоціюється з кримінальними справами. Натомість він представляє себе як засновника платформи TechExchange, яка нібито створює “мости” між британськими та українськими оборонними стартапами.

    Нагадаємо, уникати кримінальної відповідальності Андрію Довбенко в Україні допомагали зв’язки у вищих ешелонах влади. Але чи зможе Довбенко після відставки Єрмака утримати свої активи в Україні та Лондоні, і чи доведе НАБУ до кінця розслідування про розкрадання майже півмільярда гривень на схемах з ДП “СЕТАМ” та Арма  побачим найближчим часом.

  • Невидима інфраструктура війни, ціна самовідданості українських волонтерів

    Невидима інфраструктура війни, ціна самовідданості українських волонтерів

    У перші тижні повномасштабного вторгнення увага всього світу була прикута до героїзму українських військових. Всередині країни одночасно з мобілізацією армії відбувалася безпрецедентна мобілізація громадянського суспільства. Сотні тисяч людей без державного фінансування вибудували систему закупівель, логістики, евакуації, гуманітарної допомоги та технічного забезпечення. Саме ця система в багатьох випадках дозволила виграти критично важливий час, поки державні механізми адаптувалися до умов війни.

    Виконавчий директор фонду «Повернись живим» Тарас Чмут підкреслював, що завдання волонтерів ніколи не полягало в заміні держави. Вони лише підставляли плече в конкретний момент. Однак обсяг завдань виявився настільки великим, що добровольці фактично перетворилися в паралельну систему забезпечення армії. Сергій Притула неодноразово відзначав перевагу волонтерського руху в швидкості прийняття рішень. Державна машина об’єктивно не здатна реагувати так само швидко, тому саме добровольці часто закривали найнагальніші потреби фронту.

    Найбільші волонтерські фонди демонструють вражаючі результати: «Повернись живим» передав Силам оборони 157 тисяч FPV-дронів, 5,4 тисячі одиниць ствольної зброї, 2,4 тисячі пікапів та понад 100 розвідувальних комплексів за 12 років, зібравши понад 48 млрд грн з 2014 року. Фонд Сергія Притули залучив близько 12,1 млрд грн на початок 2026 року.

    Однак за цими цифрами ховається зростаюча криза: активна участь у волонтерстві впала з пікових 74% дорослих українців у 2022 році до приблизно 37% у 2023-му та близько 24–27% у 2024–2025 роках. Станом на 2026 рік у реєстрі Державної податкової служби зареєстровано близько 12 тисяч офіційних волонтерів, але реальна кількість щоденно активних людей значно більша, хоча загальний тренд на зниження залученості зберігається. Тисячі активістів визнаються, що перебувають на межі сил. Ця невидима тріщина загрожує не тільки поточній логістиці та гуманітарній допомозі, а й довгостроковій здатності суспільства до відновлення після війни.

    Початок великого волонтерського руху

    Волонтерський рух сягає корінням 2014 року, коли після Євромайдану та початку бойових дій на Донбасі українська армія раптово опинилася віч-на-віч із реальністю сучасної війни. Солдати їхали на фронт без достатнього сучасного спорядження, засобів зв’язку, тепловізорів, прицілів і навіть елементарних аптечок. Саме в цей момент тисячі звичайних громадян: учителі, IT-спеціалісти, підприємці, студенти та пенсіонери взяли ініціативу у свої руки.

    Так народилися перші великі ініціативи: «Повернись живим», Army SOS, «Народний тил», «Крила Фенікса» та сотні локальних груп по всій країні. Люди збирали гроші через соціальні мережі, везли на передову їжу, медикаменти, обмундирування, ремонтували та модернізували техніку, навчали військових тактичної медицини, роботи з дронами та основ виживання. Вони організовували евакуацію поранених, допомагали внутрішньо переміщеним особам, створювали волонтерські хаби та займалися психологічною підтримкою.

    Масово плели маскувальні сітки на кухнях, балконах і в спеціальних волонтерських майстернях. Цей рух став одним із наймасовіших і символічних. Цілі родини, школярі, пенсіонери, офісні працівники після роботи сідали за плетіння. Сітки робили з звичайних пластикових пляшок, тканин і мотузок. Тисячі квадратних метрів таких сіток щотижня відправлялися на фронт, допомагаючи ховати позиції, техніку та бійців від ворожих дронів і розвідки. Це був справжній народний внесок, доступний кожному.

    До травня 2015 року в системній волонтерській діяльності вже брали участь близько 14,5 тисячі людей і понад 2,5 тисячі організацій. Це була справжня народна самооборона тилу.

    Довіра до волонтерів у ті роки сягала 60–71%, значно випереджаючи більшість державних інститутів. При Міністерстві оборони навіть з’явилася Рада волонтерів, щоб координувати зусилля. Ці люди не просто допомагали, вони буквально рятували ситуацію в перші роки війни на Донбасі.

    Об’єднання зусиль українських та європейських волонтерів

    З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року волонтерський рух, корені якого сягали 2014 року, пережив справжній вибуховий ріст. Те, що раніше було потужною, але все ж обмеженою за масштабом системою підтримки армії та постраждалих, перетворилося на масове народне явище, яке охопило практично все суспільство. За даними опитувань, у 2022 році в тій чи іншій формі волонтерською діяльністю займалися до 74% дорослих українців. Люди кидали звичну роботу, знімали останні заощадження, перетворювали квартири та гаражі на склади й майстерні. За перші тижні та місяці війни добровольці організували евакуацію сотень тисяч цивільних із прифронтових та окупованих територій, створили мережі доставки гуманітарної допомоги в обложені міста, розгорнули пункти прийому та розподілу біженців усередині країни, а також налагодили безперебійні канали поставок на фронт.

    Ця хвиля самовідданості не обмежилася межами України. Уже в перші дні після 24 лютого президент Володимир Зеленський звернувся до громадян інших країн із закликом приєднатися до захисту України. У відповідь на це за кілька тижнів до Міжнародного легіону оборони України подали заявки понад 16-20 тисяч іноземців із 52 країн. Більшість з яких це колишні військові, ветерани конфліктів в Іраку та Афганістані, лікарі, інженери. Частина з них влилася в бойові підрозділи, інші допомагали в тилу — як медики, інструктори, водії евакуаційних колон або волонтери гуманітарних місій.

    Європейський Союз відреагував на цей сплеск громадянської самоорганізації швидко й масштабно. Уже в червні 2022 року Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС — політичний жест солідарності, який багато аналітиків пов’язували в тому числі з бажанням підтримати моральний стан українського суспільства та його волонтерського тилу. Паралельно Брюссель та окремі країни-члени запустили безпрецедентні за обсягом програми допомоги: мільярди євро на гуманітарні потреби, підтримку громадянського суспільства та відновлення. Значна частина цих коштів ішла через українські та міжнародні НГО, багато з яких спиралися саме на волонтерські мережі. У європейських країнах тисячі звичайних громадян самі ставали волонтерами: збирали та відправляли вантажі, приймали українських біженців у себе вдома (лише Польща прийняла понад 1,5 млн осіб у перші місяці), працювали на кордонах у пунктах прийому та сортування допомоги. Це створило своєрідну транскордонну «невидиму інфраструктуру», без якої українська система волонтерства зазнавала б значно більших труднощів.

    Серед тих, хто приїхав в Україну і залишився, були люди з дуже різними біографіями. Новозеландська лікарка з позивним Kiwi, залишивши комфортне життя у своїй країні, служила бойовим медиком і бійцем у 2-му Міжнародному легіоні. Вона пояснювала свій вибір так:

    «Майже всі у світі бачать незаконну агресію Росії. Я уявила, якби мою власну країну завтра захопили. Я просто приїхала допомагати, чим могла».

    Пізніше вона додала:

    «Заради свободи всього світу це має закінчитися перемогою України. Ми не можемо дозволити агресору брати те, що він хоче, поки інші країни просто дивляться. Я думаю, світу пощастило, що Україна веде цю битву за всіх».

    Норвезька рибалка та депутатка парламенту Сандра Андерсен Ейра приєдналася до українських морських піхотинців як бойовий медик. Для неї це було питанням історичної справедливості:

    «Для нас це було моральним обов’язком допомогти, тому що в останній раз, коли на нашому континенті була велика війна — у моїй країні Норвегію окупувала Німеччина з 1940 по 1945 рік, — багато країн прийшли нам на допомогу. Сьогодні ми робимо те саме для України».

    Британо-український волонтер Ігор Гаврилко, який жив у Лондоні, залишив роботу і приїхав в Україну вже в перші дні війни. Він допомагав з евакуацією родини, навчався тактичної медицини та працював перекладачем. На питання, чи готовий він воювати і загинути за рідну країну, відповів коротко й жорстко:

    «Так. Мій дід провів 10 років у радянському таборі в Казахстані».

    І додав:

    «Мій план — це відсутність плану».

    Ці історії — лише видима частина набагато ширшого явища. Тисячі іноземців (за різними оцінками, від кількох тисяч до понад 10 тисяч реально прибулих) внесли вклад не тільки на передовій, а й у тиловій інфраструктурі: допомагали з логістикою, медичною евакуацією, навчанням українських військових, збором і доставкою допомоги. Станом на 2026 рік відомо, що близько 750 іноземних добровольців загинули в Україні, віддавши життя за цінності, які вони вважали спільними з українцями.

    Таким чином, 2022 рік став моментом, коли українське волонтерство з внутрішнього явища перетворилося на частину глобальної мережі солідарності. Європейський Союз і громадяни європейських країн відповіли не тільки грошима та політичними рішеннями, а й власною людською участю — від прийому біженців до особистої присутності на українській землі. Ця взаємна підтримка дозволила виграти критично важливий час і створити ту саму «невидиму інфраструктуру», без якої опір у перші місяці війни був би значно складнішим. Однак уже тоді почали проявлятися перші ознаки втоми, які пізніше переросли в системну кризу участі, про яку говорилося вище.

    Зворотний бік волонтерства та ціна постійної допомоги

    За зовнішньою картиною героїзму та величезних зборів ховається важка ціна, яку платять самі волонтери. Постійне перебування в режимі надзвичайної ситуації неминуче призводить до емоційного, психологічного та фізичного виснаження.

    Насамперед, це емоційне перевантаження: волонтери щодня стикаються з чужим болем, смертю близьких, пораненнями та руїнами, що викликає вторинну травматизацію.

    Крім того, величезна відповідальність: помилка може коштувати життя, а працювати доводиться в умовах дефіциту часу та ресурсів.

    Ще одна важлива причина — хронічне перевантаження без ротації та відпочинку: поєднання кількох ролей, відсутність вихідних, фінансові витрати зі своєї кишені та зростаюче байдуже ставлення суспільства («люди звикли до війни, відгук падає»).

    Психологи, які працюють з волонтерами, підкреслюють специфіку воєнного часу. Психологиня Ольга Шабловська зазначає:

    «Для країни важливо те, щоб кожен із нас був у нормальному психологічному стані, а не в тотальному виснаженні».

    Психологиня Леся Ковальчук пояснює механізм:

    «Основною психологічною проблемою волонтерів є емоційне вигорання через контакт із чужим болем. […] І тоді з того, хто надає допомогу, людина перетворюється на того, хто в ній потребує».

    Докази об’єктивні: участь у волонтерстві впала з 74% у 2022 році до 24-27% у 2024-2025-му. Тисячі активістів визнаються, що перебувають на межі. Дослідження показують в українських волонтерів значно вищі рівні тривоги, депресії та стресу порівняно з колегами із сусідніх країн. Це не особисті історії, а системна криза «невидимої інфраструктури», яка загрожує довгостроковій стійкості тилу. Без уваги до психологічного здоров’я волонтерів суспільство ризикує втратити найбільш досвідчених і відданих людей.

    Майбутнє волонтерського руху і його роль у відбудові країни

    Довгострокові наслідки зачіпають не тільки війну. Волонтерство сформувало потужний громадянський капітал: навички самоорганізації, довіру всередині спільнот та досвід прозорого управління. Його втрата послабить суспільство після війни, знизить здатність до реконструкції та створить ризики апатії чи поляризації. Дослідники зазначають, що повномасштабна війна перетворила волонтерство на один із ключових суспільних інститутів України. Мільйони людей отримали досвід самоорганізації, колективних рішень і управління проєктами. Цей соціальний капітал основа майбутнього відновлення. Однак ресурс не безкінечний. Втратити такий людський капітал значно легше, ніж створити заново.

    У 2026 році Мінсоцполітики представило Програму розвитку волонтерства до 2030 року. Вона включає діалог держави і волонтерів, створення Ради, захист сімей, інфраструктуру та визнання внеску. Це важливий крок, але більшість у спільноті вважає, що одних декларацій недостатньо. Потрібні реальні інструменти: спрощення звітності, страхування, компенсація витрат, податкові стимули, фінансування адміністративної діяльності, психологічна допомога та програми ротації.

    Не менш важлива зміна суспільного ставлення. Суспільство звикло до результатів мільярдам зборів, тисячам дронів і врятованих життів. Але за кожною цифрою стоять люди, які працюють без вихідних, стикаються з горем, жертвують здоров’ям і часом із родинами. Підтримка — це не тільки донати, а й готовність узяти частину навантаження, стати постійним помічником або дати можливість відновитися. Стійкість залежить від рівномірного розподілу навантаження.

    За роки війни українські волонтери стали символом національного опору. Вони довели, що громадянське суспільство здатне діяти швидше бюрократії, оперативно реагувати на кризи та об’єднувати мільйони. Завдяки їм армія отримувала техніку, зв’язок і допомогу, а сотні тисяч мирних шанс на порятунок. Але сьогодні, коли війна затягнулася, виникає нове питання: чи вистачить сил у тих, хто вже четвертий рік щодня підтримує країну?

    Волонтери ніколи не просили ставати паралельною системою. Вони просто зробили те, що вважали необхідним, коли країна опинилася перед загрозою. Сьогодні ця система сама потребує захисту. Якщо держава і суспільство не почнуть системно підтримувати тих, хто всі ці роки підтримував країну, Україна ризикує втратити один із найцінніших ресурсів, людей, які вміють об’єднувати, швидко приймати рішення і брати відповідальність.

    Внесок волонтерів вимірюється не тільки мільярдами гривень і одиницями техніки, а збереженими життями, довірою між людьми та здатністю суспільства об’єднуватися. Збереження волонтерського руху це питання національної безпеки, стійкості держави і того, якою буде Україна після війни.

     

  • Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Станом на початок 2026 року за кордоном залишається понад 5,6 млн українців, з яких близько 4,37 млн перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС. Це найбільше вимушене переміщення в Європі з часів Другої світової війни.

    До кінця 2025 року з-за кордону повернулося близько 1,1 млн осіб за даними IOM. З урахуванням внутрішньо переміщених осіб загальна кількість тих, хто повернувся, перевищує 4,4 млн. Однак прогнози Центру економічної стратегії (п’ята хвиля, лютий 2026) залишаються стриманими. У базовому сценарії очікується повернення близько 1,6 млн, в оптимістичному до 2,2 млн, у песимістичному лише 1,3 млн.

    Серед 1,1 млн тих, хто повернувся, більшість становлять люди, які виїжджали в перші місяці повномасштабного вторгнення і повернулися, коли лінія фронту відійшла від їхніх регіонів. Ці повернення часто носять тимчасовий характер. При новому витку обстрілів або енергетичній кризі багато хто знову виїжджає.

    Дослідження CES показує стабілізацію намірів на рівні 43% тих, хто бажає повернутися, при цьому 36% не планують або сумніваються. Ті, хто вже повернувся, здебільшого мають міцні сімейні зв’язки в Україні, виїжджали через прямі бойові дії та отримали компенсацію або відновили житло. Глибоко інтегровані за кордоном, з дітьми в місцевих школах, стабільною роботою та соціальною мережею, повертаються значно рідше.

    Зростання виїзду молодих чоловіків у 2025 році

    Рішення 2025 року про вільний виїзд чоловіків 18-22 років для навчання та роботи суттєво змінило структуру міграції. За даними CES та ZOiS Berlin, частка молодих чоловіків серед біженців зросла на 25%. Кожний четвертий у цій групі залишив країну саме після послаблення.

    Мотивація була раціональною, а не панікою. 70% молодих людей називали головною причиною постійну загрозу життю та здоров’ю. Далі йшли страх мобілізації, переривання кар’єри та болісне відчуття «втрачених років». Багато з них уже мали якісну освіту, хороше знання іноземних мов та певну фінансову подушку, що дозволяло їм відносно швидко адаптуватися за кордоном. Основні країни призначення, які вони обирали: Німеччина, Польща та Чехія.

    Рівень зайнятості в цій групі сягає 49%. Але психологічна ціна виявилася дуже високою. Майже третина молодих чоловіків зазначає серйозні проблеми з ментальним здоров’ям, що майже вдвічі перевищує середні показники. Багато хто стикається з хронічним стресом, тривожністю та відчуттям відірваності від батьківщини.

    Нова реальність для українських біженців у Європі

    Первісна солідарність Європи була справді вражаючою та безпрецедентною за своїми масштабами. Польща прийняла понад 2 млн українців за лічені тижні, а понад 90% поляків активно підтримували надання допомоги. Європейський Союз уперше в своїй історії застосував Директиву про тимчасовий захист у такому величезному масштабі, що дозволило мільйонам людей швидко отримати легальний статус, доступ до ринку праці, освіти та медичних послуг.

    Крістін Гойєр, представниця UNHCR у Польщі, у березні 2022 року заявила: «Це була величезна робота з боку людей, місцевих громад, муніципалітетів та уряду Польщі щодо прийому та розміщення новоприбулих».

    До 2026 року ситуація помітно змінилася. Під тимчасовим захистом залишаються 4,37 млн українців, основні країни прийому: Німеччина, Польща та Чехія. Рівень зайнятості серед біженців досяг 57%, а завдяки високій кваліфікації багатьох українців вдалося частково закрити хронічні кадрові дефіцити в ключових секторах економіки.

    Однак на тлі затяжної війни поступово наростає втома приймаючих суспільств. Політичний дискурс дедалі частіше акцентує увагу на «справедливості» розподілу ресурсів між власними громадянами та біженцями.

    Європейські держави починають поступово посилювати або коригувати умови перебування українських біженців. Значне фінансове навантаження на бюджети. Виплати допомоги, медична допомога та освіта вимагають великих витрат. Зростання популярності правих та антиміграційних партій змушує уряди демонструвати турботу про власних громадян в першу чергу. Також існують побоювання довгострокового «звикання» до допомоги та зниження мотивації до повернення.

    У результаті в низці країн обговорюють або вже запроваджують обмеження. Йде скорочення термінів та обсягів соціальної підтримки, жорсткіші вимоги до працевлаштування, перевірки реальної потреби та поступовий перехід від масового тимчасового захисту до індивідуальних рішень. Ці зміни посилюють відчуття невизначеності та тимчасовості статусу серед біженців. Для багатьох це створює додатковий психологічний тиск та бюрократичні бар’єри. Парадоксальним чином, чим довше триває така невизначеність, тим міцніше частина людей вбудовується в нове життя, шукає стабільну роботу, влаштовує дітей у школи та намагається мінімізувати ризики, пов’язані з поверненням. У підсумку ймовірність повернення в Україну для значної частини біженців лише знижується.

    Фактори та механізми, що стимулюють повернення

    В Україні вже впроваджено деякі корисні програми — єВідновлення (компенсації за житло), платформа «Ukraine is Home» (інформація та пробні поїздки без втрати статусу), підтримка IOM, програми визнання кваліфікацій та пільги для роботодавців. Однак цих заходів явно недостатньо, щоб повернути більшу частину українців. Вони залишаються фрагментарними, залежать від зовнішнього фінансування та слабо скоординовані з майбутнім завершенням тимчасового захисту в ЄС після березня 2027 року. Окремих інструментів не вистачає для вирішення завдання такого масштабу, потрібна повноцінна комплексна стратегія.

    Повернення визначають кілька ключових факторів. Безпека — безумовна основа, без реального покращення ППО, розмінування та стабільної енергетики масового повернення чекати не доводиться. Не менш важливо відновлення житла та інфраструктури, без видимого прогресу сім’ї з дітьми не наважаться повернутися.

    Вирішальну роль відіграють економічні стимули, якісні робочі місця, допомога з переїздом, визнання кваліфікацій та підтримка бізнесу. Емоційні заклики працюють лише за наявності реальної матеріальної перспективи. Важливою є й соціально-психологічна реінтеграція — ПТСР, моральна травма та проблеми адаптації дітей вимагають системної допомоги. Усе це має спиратися на довіру до держави та прозору комунікацію.

    Перспективи розвитку подій і необхідні кроки

    Повернення українців матиме поступовий та селективний характер. В першу чергу повернуться ті, хто зберіг міцні сімейні зв’язки, житло та можливості працевлаштування в Україні. Водночас глибоко інтегровані сім’ї та молоді спеціалісти, як правило, залишаться за кордоном або перейдуть на «човникову» модель життя між країнами.

    Головний стратегічний ризик — втрата значної частини людського капіталу, особливо покоління 2025 року. Це поглибить кадровий дефіцит у ключових галузях, посилить демографічний спад та соціальну фрагментацію суспільства. Крім того, Україна може втратити цінні європейські компетенції та досвід, які могли б суттєво прискорити післявоєнне відновлення.

    У разі реалізації продуманої стратегії повернення 1,5-2 млн осіб, навпаки, стане потужним каталізатором відродження країни. Притік кваліфікованих кадрів, підприємців та нових знань здатен дати значний імпульс економічному та соціальному розвитку.

    Для цього Україні необхідна офіційна національна стратегія повернення та реінтеграції, яка об’єднає розрізнені зусилля в єдину систему. Стратегія має передбачати комплексний пакет заходів підтримки сімей, включаючи фінансову допомогу, пріоритетне житло та працевлаштування, медичний супровід, а також чітку координацію з ЄС щодо завершення тимчасового захисту після березня 2027 року. Особливу увагу потрібно приділити прискореному відновленню житла та критичної інфраструктури в регіонах повернення, створенню масштабної системи психологічної допомоги, сімейної терапії та підтримки освіти дітей. Ключовими елементами мають стати регулярна прозора комунікація з громадянами та постійний координаційний орган, відповідальний за реалізацію та моніторинг стратегії.

    Масового автоматичного повернення не відбудеться. Лише поєднання реальної безпеки, видимого прогресу у відновленні, економічних можливостей та якісної соціально-психологічної реінтеграції здатне принципово змінити ситуацію. До березня 2027 року в України залишається обмежене вікно можливостей. Чим оперативніше та переконливіше буде запропонована стратегія, тим більше людей зроблять вибір на користь повернення. Зволікання загрожує необоротною втратою людського капіталу та суттєвим уповільненням відновлення країни на десятиліття. Успішна реалізація, навпаки, дозволить трансформувати одну з найбільших міграційних хвиль сучасності у стратегічний ресурс національного відродження.

     

  • Банк “Український капітал” у центрі скандалу про виведення валюти та корупції в НБУ

    Банк “Український капітал” у центрі скандалу про виведення валюти та корупції в НБУ

    На фоні “закручування гайок” Фінмоніторингом для звичайних українців, через Банк “Український капітал” роками виводяться капітали за відома НБУ.

    Банк “Український  капітал” – улюблена фінустанова по виведенню капіталів українських “схемщиків”

    За інформацією джерел, за роки існування через банк “Український капітал” було виведено та відмито сотні мільйонів доларів капіталів як приватних осіб та фірм, так і коштів топових чиновників, ймовірно отриманих корупційним шляхом.

    Згідно офіційних даних, власниками “Українського капіталу” є Сергій Белашов з часткою у 48,9196%, Ліліана Белашова, частка якої складає 19,9999% банку, Євгенія Федорович з часткою 21,3864% та Дарія Злидар з часткою 1,5%.

    Однак, за інформацією ЗМІ реальними бенефіціарами “Українського капіталу” у фінансових колах називають київського “бізнесмена” із сумнівною репутацією Євгена Бурлику та Святослава Недошовенко, які мають вирішальний вплив на роботу фінустанови.

    ФОТО: Реальний бенефіціар банку “Український капітал” рекетир Євген Бурлика

    Схеми та список компаній, які були задіяні у виведені капіталів через Банк “Український капітал”

    Схема виведення валюти за кордон через банк “Український капітал” загалом класична та полягає в наступному: проводяться імпортні операції, де товари або не надходять в Україну, або їх обсяги та вартість суттєво відрізняються від реальних. Гривня швидко конвертується у валюту і переводиться на рахунки нерезидентів. Саме через “Український Капітал” зараз активно купують валюту численні київські “схематозники”, а сам банк стабільно заробляє на таких операціях свій відсоток.

    За даними ЗМІ, серед компаній, які системно та з порушенням валютного законодавства виводять валютний капітал з України через банк “Український капітал” наступні по списку:  ТОВ «ТРАНСГЛОБУС» 44548370, що виводить гроші до TORQUE TRADE LIMITED, 2. ТОВ «ГЕФЕСТ УНІПРОМ» 4520029, яке робить через банк транзакції до ZEALOUS TRADE KFT, 3. ТОВ «РІЗНОВИБІР» 45436165 — до Leonardis Limited, 4. ТОВ «КОЛОПЛЮС» 45463796 — до KANTARA TRADE Kft., 5. ТОВ «РОН АВТО» 45487712 — Korvita s. r. o., 6. ТОВ «ЦЕНТР ПОКУПОК» 45516989 — Lyris Trade s.r.o., 7. ТОВ «ПЛАНЕТА РЕЧЕЙ» 45532010 — MINOR TRADE LIMITED, 8. ТОВ «СТАУНЛЕЙН ПОСТАЧ» 45563955 — Horizon Wholesale Trading LTD, 9. ТОВ  «БК «БУДПОЛІІНДУСТРІЯ» 45589219 — Profus Management Sp. z o.o. SPK, 10. ТОВ «ВОМАКС ТЕКНОЛОДЖІ» 45603615 — JET DP Sp. z o.o., 11. ТОВ «МЕЙДЕН СЕЙЛ» 45465421 — CALABRIAS TRADE LIMITED, 12. ТОВ «МЕГАПОБУТ» 45551981 — Clemola s. r. o., 13. ТОВ «СТАРМУН МАРКЕТ»  45467570 — Deletiko Limited, 14. ТОВ «ВОМАКС ТЕКНОЛОДЖІ» 45603615 — Eco galactics, s.r.o., 15. ТОВ «СТАУНЛЕЙН ПОСТАЧ» 45563955 — Horizon Wholesale Trading LTD, 16. ТОВ «КОЛОПЛЮС» 45463796 — KANTARA TRADE Kft., 17. ТОВ «РІЗНОВИБІР»  45436165 — Leonardis Limited, 18. ТОВ «ЦЕНТР ПОКУПОК» 45516989 — Lyris Trade s.r.o., 19. ТОВ «ІНТЕР’ЄРЛАЙФ» 44538734 — MILLICENT S. R. O., 20. ТОВ «ПЛАНЕТА РЕЧЕЙ» 45532010 — MINOR TRADE LIMITED, та 21. ТОВ «ТОВАРНАРАДА» 44897554 — ZERATA HOUSE LIMITED.

    Банк “Український  капітал” під кураторством ТОП-чиновників НБУ

    Опитані нами експерти банківського ринку підтверджують, що проведення таких масштабних фінансових махінацій неможливе без кураторства ТОП менеджменту Нацбанку.

    Водночас, раніше журналісти писали, що до незаконної діяльності банку “Український капітал” причетний заступник голови Національного банку України Дмитро Олійник та голова НБУ Андрій Пишний, який не може не бути поінформованим про дії свого підлеглого.

    Загалом, фінансова частина оборудок виглядає наступним чином: клієнти з ознаками схемної діяльності сплачували банку щомісячно близько 0,8% від обсягу операцій, з яких, 0,3% банк міг передавати НБУ за “регуляторну лояльність”. У грошовому вимірі йдеться про 200–300 тисяч доларів США на місяць, що, у разі підтвердження, свідчило б про системну корупційну модель.

    За інформацією наших джерел в банківській сфері, після витоків у ЗМІ про дотичність Дмитра Олійника та Андрія Пишного до курування фінансових махінацій в банку “Український капітал”, чиновники вирішили підстрахуватись “через старий фокус з перевіркою від НБУ”.

    Так, у в результаті перевірки АТ “Банк “Український Капітал” Нацбанк підготував акт обсягом понад 1200 сторінок, у якому зафіксував “численні порушення у сфері фінансового моніторингу, бухгалтерського обліку та регуляторної звітності”.

    Водночас, варто відзначити, що за результатами попередньої перевірки Нацбанку, Банк “Український Капітал” відбувся просто “мізерним штрафом” в розмірі близько 10 млн грн замість реальних 200 млн грн, які мали б надійти до бюджету. Тобто “фокус з перевіркою” Нацбанк проводить не вперше.

    Також варто згадати, що заступник голови НБУ Дмитро Олійник разом в.о. голови Державної митної служби України Сергієм Звягінцевим раніше згадувалися в контексті фіктиного імпорту дронів та виведення з України сотень мільйонів доларів США за фіктивними імпортними угодами фірм-одноденок.

    Водночас, діяльністю глави Нацбанку Андрія Пишного, який попав на “плівки Міндіча”, зацікавилось НАБУ, що найближчим часом може стати приводом для вручення Пишному підозри.

    Олександр Тихомиров – “мозок” незаконних схем по виведенню коштів з Банку “Український капітал”

    Фактично “мозком” усіх незаконних схем по виведенню капіталів та легалізації коштів в АТ “Банк “Український капітал” являється колишній голова правління Тихомиров Олександр Валентинович, який після санкцій НБУ залишився працювати в банку “радником”, але фактично керує установою.

    ФОТО: Автор незаконних схем в Банку “Український капітал” – Тихомиров Олександр Валентинович

    Фактично Олександр Тихомиров спеціалізується на операціях з “фіктивним імпортом”, виведенням валютного капіталу за кордон та обігом готівки поза податковим обліком.

    Як прокуратура покриває незаконні операції з виводу валюти через Банк “Український капітал”

    Після виходу ряду журналістських розслідувань про незаконний вивід мільярдів гривень через Банк “Український капітал”, під тиск прокуратури потрапили не організатори оборудки, а журналісти, які її розкрили.

    Так, за інформацією ЗМІ,  керівник Київської міської прокуратури Сергій Ходаківський замість розслідування фінансових оборудок узгодив із заступником голови НБУ Дмитром Олійником та менеджментом Банку “Український капітал” відкриття кримінального провадження проти журналістів, нібито “за розголошення даних про рахунки й компанії, задіяні у відмиванні коштів”.

    ФОТО: Прокурор Сергій Ходаківський отримав винагороду за процесуальний тиск на журналістів

    При цьому самі валютні операції по відмиванню коштів через  Банк “Український капітал” тривали без перешкод. Серед компаній, через які проходили платежі, — ТОВ “Трансглобус” (перекази на кіпрську TORQUE TRADE LIMITED), ТОВ “Гефест Уніпром” (співпраця з угорською ZEALOUS TRADE KFT) та ТОВ “Різновибір” (контрагент — кіпрська Leonardis Limited). Це лише частина схеми: загалом виявлено понад два десятки фірм з ідентичними ознаками, створених для транскордонного виведення валюти.

    Після перевірки замість розслідування діяльності банку почалося переслідування журналістів. За інформацією ЗМІ, Сергій Ходаківський не приховує, що отримав винагороду за процесуальний тиск на журналістів. У результаті значна частина матеріалів щодо банку “Український капітал” зникла з інформаційного простору.

    Нагадаємо, за результатами розслідування журнастів hromadske.ua  батьки очільника Київської міської прокуратури Сергія Ходаківського у 2007–2008 роках отримали російські паспорти та працюють на структури, тісно пов’язані з Роснєфтю.

    Водночас, поки батьки очільника Київської міської прокуратури Сергія Ходаківського добре прилаштувалися в РФ, сам прокурор Ходаківський користуючись службовим становищем налагодив в Україні схему по сприянню столичним рейдерам.

  • Російський слід в незаконній забудові біля Печерської Лаври

    Російський слід в незаконній забудові біля Печерської Лаври

    В Печерському районі столиці, на перетині вулиць Цитадельної та Князів Острозьких  розпочалось зведення 23-поверхового будинку заввишки до 80 метрів, щоб фактично перекрило краєвид на Велику Лаврську дзвіницю, яка знаходиться за 800 метрів звідти.

    Кінцевими бенефіціарами забудови вважаються Сергій Льовочкін та пов’язаний з РФ бізнесмен Сергій Цюпко, а легалізацією проекта займався керівник апарату КМДА Олексій Комаров, у відношенні якого СБУ проводить перевірку на предмет його зв’язків з РФ.

    ФОТО:  Російський прапор на огорожі скандального будівництва на фоні Лаври

    До зведення багатоповерхівки має відношення ТОВ “Будінвестиції”, з яким пов’язують уроженця Сумщини Сергія Вікторовича Цюпко 1963 р.н., який раніше контролював активи у банківській, ювелірній та будівельній сферах. До 2012 року Сергія Цюпка називали власником банку “Таврика”, будівельного тресту “Південзахідтрансбуд” та Київського ювелірного заводу.

    ФОТО: Сергій Цюпко має паспорт РФ та бізнес в Криму, але позиціонує себе як український бізнесмен та меценат

    У 2023 році Центр протидії корупції повідомив, що Сергій Цюпко був зареєстрований як власник бізнесу в окупованому Криму та отримав російський податковий номер. За даними ЦПК, цю інформацію виявили у російському реєстрі юридичних осіб.

    Також повідомлялося, що пов’язана з бізнесменом компанія “Кварцсамоцвіти” отримала спеціальний дозвіл на видобування топазу, берилу, моріону та кварцу в Житомирській області. Сам Сергій Цюпко в офіційній біографії називає себе українським “бізнесменом, меценатом і засновником Музею сучасного мистецтва України”.

    Водночас, Сергій Цюпко міг входити до опікунської ради російського фонду, який підтримує програму будівництва православних храмів у Москві. У матеріалі його ім’я згадується разом із російськими посадовцями та керівниками державних корпорацій.

    Зокрема, Сергій Цюпко входив до складу опікунської ради російського “Фонду підтримки будівництва православних храмів у місті Москві”. Це програма “200 храмів”, яку курує особисто патріарх Кирил Гундяєв. Посада Сергія Цюпко у Фонді вказана як голова правління ВАТ “Київський ювелірний завод”.

    Серед інших, до Ради фонду входять близькі до Володимира Путіна мер Москви Сергій Собянін, голова уряду РФ Михайло Мішустін, глава “Газпрому” Олексій Міллер, глава “Роснефти” Ігор Сєчін, губернатор Санкт-Петербурга Олександр Бєглов та член Ради безпеки РФ Ігор Щоголєв.

    Окремо варто відзначити контакти Цюпка з Єрусалимським патріархом Феофілом III. За даними джерел, цей зв’язок використовується для просування концепції “русского мира” на Близькому Сході та дискредитації ПЦУ.

    ФОТО: Сергій Цюпко отримує нагороду від Єрусалимського патріархату

    Серед інших бенефіціарів скандальної забудови біля Лаври, афілійована з Сергієм Льовочкіним британська GMC ALLIANCE LLP

    За даними британського реєстру Companies House, серед партнерів GMC ALLIANCE LLP громадянин України Микола Косенко, 1967 р.н.. Косенко – багаторічний помічник і керівник юросіб, пов’язаних з Іваном Фурсіним. А Фурсін – молодший партнер Сергія Льовочкіна, колишнього глави Адміністрації Президента Януковича й одного з лідерів забороненої ОПЗЖ.

    Нагадаємо, за даними журналістських розслідувань Сергій Льовочкін, станом на 2023 рік мав чинний дипломатичний паспорт Російської Федерації. Незважаючи на наявність паспорта країни-агресора, бізнес-активи Сергія Льовочкіна досі функціонують в Україні через номінальних власників і заплутані корпоративні ланцюги.

    ФОТО: Сергій Льовочкін станом на 2023 рік мав чинний диппаспорт РФ

    На рівні КМДА лобіював незаконну забудову керівник патронажної служби мера Києва Олексій Комаров.

    Як повідомляють наші джерела в КМДА, це будівництво стало можливим, оскільки його тоді вже контролювали представники адміністрації Віталія Кличка, а наглядачем був керівник патронажної служби Олексій Комаров.

    ФОТО: Олексій Комаров курував незаконну забудову біля Лаври на рівні КМДА

    “Саме через Олексія Комарова передавали вказівки департаментам не втручатися. Саме Комаров не дав Департаменту охорони культурної спадщини втрутитися, а нещодавно не дав ходу петиції, яка набрала необхідну кількість голосів на сайті Київради.

    Після відходу низки ключових фігур із команди мера внаслідок скандалів Комаров фактично почав керувати всіма структурами адміністрації Кличка та Київради.

    З огляду на його зв’язки в правоохоронних органах, він багатьох добре тримає на короткому повідку.

    Фігуранти справи Комарницького його не люблять, бо він був їхнім конкурентом у боротьбі за вплив на мера, і зараз усі питання щодо будівництв вирішуються лише через нього” – зазначає джерело.

    Варто відзначити, що без колишнього міліціонера Олексія Комарова жоден документ не потрапляє на підпис і потрапити на прийом до мера неможливо. Також Олексій Комаров має репутацію людини, яка торгує дозволами на будівництво та збирає “хабарі для Віталія Кличка”. Зокрема, в даному контексті Комаров згадується на “плівках Комарницького”, а в профільних ТГ каналах обговорюються розцінки на його послуги в мерії:

     

    • Розпорядження міського голови – $10к;
    • Договір оренди землі (швидке підписання та нотаріат) – $5к;
    • Рішення Київради (залежно від терміновості) – $2-5к;
    • будь які інші питання з підписом мера Києва – $5-10к.

     

    Нагадаємо,  Олексій Комаров раніше засвітився вряді гучних скандалів, таких як “п’янка у день трауру на дні народженні Поворозника” яка коштувала імениннику посади та наявність у дружини Олексія Комарова – Аліни Комарової нерухомості в РФ.

    Зв’язки  Олексія Комарова з РФ навіть стали приводом для розслідування СБУ, але про результати розслідування громадськість до цього часу не була поінформована.

    В даному контексті цікаві також зв’язки Олексія Комарова російським мільярдером з литовським паспортом Буряком Дмітрієм Аркадійовичем.

    До переходу в КМДА, Комаров працював на Дмітрія Буряка в ТОВ “Княжий Затон”, а з початком роботи в столичній мерії,  ТОВ “Княжий Затон” Дмітрія Аркадійовича починає отримувати чималі куски столичної землі під забудову.

    Наразі під тиском громадськості скандальна забудова біля Лаври була поставлена на паузу, а КМДА видала приписи про зупинку будівництва. Але з урахуванням інтересу росіян до української святині та корумпованості окремих чиновників КМДА, не виключено що найближчим часом будівництво буде відновлено.

  • Відродження України після війни

    Відродження України після війни

    Чотири з лишком роки повномасштабної війни завдали Україні безпрецедентної шкоди. За даними п’ятого спільного звіту Rapid Damage and Needs Assessment (RDNA5) Світового банку, Європейської комісії, ООН та уряду України (лютий 2026 року, станом на кінець грудня 2025-го), прямий фізичний збиток інфраструктурі та активам оцінюється в 195,1 млрд доларів. Загальні економічні втрати сягнули 666,7 млрд доларів. Потреби у відновленні та відбудові економіки на горизонті 2026–2035 років становлять 587,7–588 млрд доларів. Це майже втричі більше за прогнозований номінальний ВВП України на 2025 рік.

    Це не абстрактні цифри. Пошкоджено або знищено житло понад 3 млн домогосподарств (14% житлового фонду). Серйозно постраждали енергетика, транспорт, промисловість, освіта та охорона здоров’я. Концентрація руйнувань припадає на прифронтові області (Донецька, Харківська, Запорізька та інші).

    Однак за цими цифрами стоїть історія неймовірної людської стійкості. Українці продовжують працювати, навчати дітей, відновлювати те, що можна, навіть під обстрілами.

    Масштаб руйнувань і поточні потреби

    Згідно з RDNA5, найбільші потреби припадають на транспорт — близько 96 млрд доларів, енергетику — близько 91 млрд доларів, житло — близько 90 млрд доларів. Ці три сектори формують основу для всього іншого. Без надійної енергії та логістики неможливе повноцінне відновлення промисловості, сільського господарства та соціальної сфери. Розмінування потребує десятків мільярдів і десятиліть роботи — це окреме, надзвичайно складне завдання.

    Важливо розуміти: звіти RDNA оцінюють потреби на 10-річний горизонт за умови, що активні бойові дії поступово зменшуються або припиняються. Поки війна триває, потреби продовжують зростати (у 2025 році вони зросли на 12%+ порівняно з попередньою оцінкою).

    Приклади післявоєнного відновлення в інших країнах

    Історичний досвід інших країн показує, що терміни відновлення залежать не лише від масштабу руйнувань, а й від політичної волі, якості реформ, обсягу та ефективності міжнародної допомоги, а також від спроможності суспільства об’єднатися навколо спільної мети.

    Німеччина у 1945 році була повністю зруйнована. Промисловість працювала на 20–30% від довоєнного рівня, міста лежали в руїнах, мільйони людей були бездомними. Базову інфраструктуру (дороги, мости, енергетику, залізниці) відновили за 3–5 років. Ключову роль зіграв план Маршалла (1948–1952), за яким Західна Німеччина отримала близько 1,45 млрд доларів (у цінах того часу — величезна сума). Однак гроші працювали лише тому, що одночасно провели валютну реформу 1948 року та впровадили модель соціальної ринкової економіки Людвіга Ерхарда. Держава мінімізувала втручання в економіку, але створила умови для приватної ініціативи. Вже до середини 1950-х років Західна Німеччина демонструвала темпи зростання 8–10% на рік. Повноцінне повернення до високих стандартів життя та статусу однієї з провідних економік світу зайняло близько 10–15 років.

    Японія втратила до 40% національного багатства. Міста були знищені бомбардуваннями, промисловість — паралізована. Американська окупація провела радикальні реформи: земельну реформу, розпуск великих промислових конгломератів (дзайбацу), демократизацію та акцент на освіту. Країна обрала експортно-орієнтовану модель розвитку з сильною роллю держави в промисловій політиці. Вже в 1950-ті роки почалося швидке зростання, а в 1960-ті Японія здійснила «економічне диво». До 1968 року вона стала другою економікою світу після США. Повне відновлення та перетворення на технологічного лідера зайняло приблизно 15–20 років, але базову інфраструктуру та промисловість відновили значно швидше — за 7–10 років.

    У Боснії та Косово міжнародна допомога була дуже значною (у перерахунку на душу населення — одна з найбільших в історії). Однак відновлення йшло помітно повільніше, ніж у Німеччині чи Японії. Причини — глибокі етнічні розбіжності, політична нестабільність, корупція та слабкі інститути. Житло та базову інфраструктуру в більшості районів відновили за 5–10 років, але економічне зростання залишалося низьким, безробіття високим, а багато регіонів так і не повернулися до довоєнного рівня розвитку. Повне «загоєння» суспільства та економіки розтягнулося на десятиліття і досі не завершено повністю.

    Ці приклади показують важливий урок: гроші та допомога важливі, але без глибоких внутрішніх реформ, політичної стабільності та суспільного консенсусу відновлення може сильно затягнутися або залишитися неповним.

    Скільки часу знадобиться на відновлення інфраструктури

    Відновлення критичної інфраструктури (енергетика, основні дороги, порти, водопостачання) може показати суттєвий прогрес протягом 3–7 років. Вже зараз Україна відновлює пошкоджені об’єкти енергетики, попри атаки. Підхід «build back better» дозволить створити якіснішу та стійкішу інфраструктуру, хоча й вимагатиме додаткового часу.

    Масове відновлення та будівництво житла потребуватиме 5–10 років і більше. Програми компенсацій уже працюють, але масштаби руйнувань величезні. Розмінування критичних територій займе 5–10 років інтенсивної роботи, а повне очищення всіх забруднених земель — десятиліття. Відновлення соціальної інфраструктури (школи, лікарні, дитячі садки) йтиме паралельно з житлом, з акцентом на сучасні стандарти безпеки та енергоефективності.

    Головні фактори, що впливають на терміни: дефіцит робочої сили через демографічну кризу та міграцію, зростання цін на матеріали, координація проєктів і ризик корупції. За сприятливих умов приватний сектор здатний покрити до 40% потреб. Базове відновлення критичної інфраструктури та запуск економіки можливі за 5–7 років після закінчення активної фази, а повноцінна модернізація країни — за 10–15 років і більше.

    Економічне відновлення

    Станом на 2025 рік реальний ВВП України все ще приблизно на 21% нижчий за рівень 2021 року. Після падіння на 29–30% у 2022-му почалося поступове зростання, але війна суттєво обмежує потенціал.

    Після припинення активних бойових дій більшість прогнозів (ЄБРР, МВФ, Світовий банк) очікують масштабного реконструкційного буму з темпами зростання ВВП 4–6% і вище в перші роки. Україна зберігає сильні позиції в ІТ, аграрному секторі та високотехнологічних напрямах.

    Ключові фактори зростання: модернізація агропромислового комплексу, розвиток експорту з високою доданою вартістю, зелена енергетика та водневі технології, зміцнення оборонно-промислового комплексу, перетворення країни на регіональний логістичний хаб, а також цифрова економіка та креативні індустрії.

    Серйозні ризики залишаються: демографічна криза, відтік населення, залежність від зовнішнього фінансування та необхідність глибоких реформ (боротьба з корупцією, верховенство права, дерегуляція). Європейська інтеграція залишається одним із найважливіших факторів довгострокового розвитку, забезпечуючи доступ до ринків і чітку програму реформ.

    Психологічне та соціальне відновлення

    Не менш важливим залишається психологічний та соціальний вимір наслідків війни. Конфлікт залишив глибокі травми. Значно зріс рівень тривожності, депресії, хронічного стресу та ПТСР — особливо серед жителів зон бойових дій, окупації, переселенців, військових і дітей.

    Психологи та міжнародні організації (включаючи MSF, ВООЗ та українських фахівців) відзначають стійке зростання потреби в допомозі. Застосовуються доказові методи: EMDR, травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія та наративна експозиційна терапія. Важлива не лише індивідуальна терапія, а й психосоціальна підтримка на рівні громад, шкіл і сімей.

    Психологічне відновлення має вирішальне значення: невирішені травми знижують продуктивність, впливають на сімейні стосунки та суспільну згуртованість. Особливої уваги потребує реінтеграція ветеранів, запобігання міжпоколінній передачі травми та боротьба з суспільною втомою від війни. Це не додаткова послуга, а фундаментальна інвестиція в людський капітал.

    Україна має шанс створити сучасну систему охорони психічного здоров’я, спираючись на найкращі світові практики та власний досвід стійкості. Високий рівень взаємодопомоги та волонтерства залишається важливим надбанням.

    Сценарії розвитку через десять років

    Майбутнє України не визначене. Експерти розглядають кілька сценаріїв на 2035–2036 роки. Український ренесанс (найбільш сприятливий): повноправне членство або близькість до ЄС, надійні гарантії безпеки, високі темпи зростання економіки (5–7%+), сучасна інфраструктура за принципом «build back better», повернення значної частини мігрантів, успішна реінтеграція ветеранів і розвинена система психологічної допомоги. Україна посідає лідируючі позиції в зеленій енергетиці, агротехнологіях, обороні та цифровій економіці.

    Нерівномірний підйом (базовий, найбільш імовірний): завершення активної фази війни за збереження окремих загроз. Зростання ВВП 3–5% в середньому, нерівномірний розвиток регіонів, поступова інтеграція в ЄС, активна участь приватного сектору. Демографічні проблеми частково пом’якшуються, але зберігаються регіональні та соціальні відмінності.

    Песимістичний сценарій: затяжний конфлікт, зниження міжнародної підтримки, низькі темпи зростання або стагнація, фрагментарне відновлення, посилення корупційних ризиків і психологічних наслідків.

    Вибір шляху залежить від гарантій безпеки, якості державного управління, реформ, залучення інвестицій, демографічної політики та суспільної згуртованості.

    Відновлення України — це марафон, а не спринт. Десять років — реалістичний термін для відновлення критичної інфраструктури та запуску стійкого зростання. Однак повноцінна трансформація суспільства, економіки та свідомості потребуватиме значно більшого часу — щонайменше життя одного покоління. Україна вже довела виняткову стійкість. Головний ресурс країни — люди, їхнє здоров’я, знання та віра в майбутнє. Саме інвестиції в психологічне відновлення, освіту та підтримку ветеранів і сімей визначать, якою стане Україна через десять років.

  • Сеяр Куршутов – інтереси в оборонці та російський паспорт нового співвласника Трухи

    Сеяр Куршутов – інтереси в оборонці та російський паспорт нового співвласника Трухи

    Справжньою сенсацією в українському медіапросторі стала новина про купівлю Миколою Удянским та Сеяром Куршутовим топового українського ТГ-каналу “Труха”.

    І якщо для Миколи Удянського доступ до Трухи це в першу в першу чергу можливість просування на мільйонну аудиторію своїх “скам проектів” на кшталт Bitcoin Ultimatum чи Coinsbit, то для контрабандиста з російським паспортом і російським бізнесом Сеяра Куршутова це можливість чинити вплив на українське політичне та військове комьюніті.

    Сеяр Куршутов – інтереси в оборонці та російський паспорт нового співвласника Трухи

    Сеяр Куршутов відомий в Україні контрабандист, у квітні 2021 року був включений до санкційного списку РНБО України, а у 2022 році позбавлений  громадянства України.

    Водночас, Сеяр Куршутов має російський паспорт, що не завадило йому зайти на український ринок оборонних технологій.

    Зокрема про наявність у Сеяра Куршутова паспорту країни агресора на своєму Фейсбук повідомляє відомий український бізнесмен та волонтер Георгій Тука:

    “Минуло вже 14 днів, як я подав офіційну петицію до президента Зеленського з вимогою відновити санкції проти Сеяра Куршутова. Того самого, у якого ми знайшли діючий російський паспорт і податковий номер країни-агресора.

    А до цього нагадаю, ЗМІ виявили, що близькі до Куршутова компанії є діючими постачальниками Агенції оборонних закупівель та Держспецзв’язку. На мільярди гривень. Завищення цін у цих засекречених контрактах вже розслідує БЕБ. Також нагадаю, що раніше проти достойника були застосовані санкції РНБО – як до одного з головних контрабандистів країни”.

    На підтвердження Георгій Тука публікує дані з російських реєстрів діючого паспорту РФ виданого 24.06.2014 року та податкового номеру Сеяра Куршутова.

    ФОТО: Діючий російський паспорт та податковий номер Сеяра Куршутова

    Незважаючи на наявність паспорта РФ, Сеяр Куршутов зумів зайти в українські оборонні контракти та налагодив поставку на фронт дронів по завищенним цінам.

    Зокрема, за інформацією проекту УП “Оборонка”, зв’язок Сеяра Куршутова з компаніями які по завищеним цінам поставляли дрони для української армії прослідковується через  Гліба Лобова.

    Як вияснили журналісти Оборонки, з посиланням на власні  джерела в БЕБ, Гліб Лобов фактично управляє причетною до масштабних корупційних зловживань на поставці дронів компанією ТОВ “Євро таннелс”.

    Зв’язок між Глібом Лобовим та Сеяром Куршутовим прослідковується через участь у спільних юридичних особах. Зокрема, Лобов значиться засновником ТОВ “Тусана” разом із Катериною Любчик. Остання є дружиною Куршутова, про що вона сама розповідає у своєму Instagram.

    Також журналісти Оборонки публікують спільне фото Сеяра Куршутова та Гліба Лобова, що також може слугувати черговим доказом їх знайомства та співпраці.

    ФОТО: Спільне фото Сеяра Куршутова та Гліба Лобова

    Як контрабандисту з російським паспортом вдалось зайти на український ринок оборонних закупівель

    Після купівлі Куршутовим-Удянським ТГ каналу Труха, та початку активних медійних атак проти головних опонентів Сеяра Куршутова на ринку дронів, почала з’являтися інформація щодо можливих “партнерів” Куршутова в  Україні.

    В даному контексті варто звернути увагу висвітлений у ряді ЗМІ на зв’язок між Сеяром Куршутовим та главою ОП Кирилом Будановим.

    Так, за інформацією ТГ канала Bankova Mail, до кампанії з відмивання нового власника “Трухи” Миколи Удянського, окрім самої “Трухи”, приєднався і канал Ukraine Context, який веде Андрій Коваленко в інтересах Кирила Буданова.

    ФОТО: Скріншот ТГ канал Bankova Mail

    Такого роду “альянс” між главою ОП та підсанкційним контрабандистом з російським паспортом може бути досить продуктивним, з огляду на потребу Буданова в якісних медійних площадках на фоні системного конфлікту з людьми Андрія Єрмака.

    Бізнес Сеяра Куршутова в РФ та інформація про його ймовірні контакти з ФСБ

    В даному контексті варто згадати гучний скандал довкола “ізраїльської” торгової марки Zielinski & Rozen та його зв’язками зі скандальним власником ТГ каналу Джокер Романом Кравцем.

    Нагадаємо, скандал довкола Zielinski & Rozen виник після появи в мережі інформації, що продукція бренду виробляється на заводі в Росії, а далі через складну мережу прокладок продається в Україні, Європі та навіть у Латинській Америці.

    Амбасадоркою бренду в Україні являється дружина контрабандиста Сеяра Куршутова –  Катерина Любчик, а частина косметики, що продавалася в Україні вже під час повномасштабної війни, мала маркування “зроблено в Росії”.

    ФОТО: Амбасадоркою Zielinski & Rozen являється дружина Куршутова, частина косметики, що продавалася в Україні мала маркування “зроблено в Росії”

    Паралельно Катерина Любчик розвиває мережу магазинів бренду Zielinski & Rozen, значна частина продукції якого досі виробляється російськими підприємствами через австрійську компанію AmbraCosmetics GmbH.

    Дружина Куршутова є офіційною меценаткою Віденської опери та відвідує елітні бали. Ця фірма, зареєстрована у 2022 році, стабільно зазнає збитків і вже має майже 500 тисяч євро боргів, що має явні ознаки інструменту для відмивання тіньових коштів.

    Тобто кошти отримані сім’єю Куршутових на торгівлі косметикою виробленою в РФ успішно легалізуються в Європі.

    Водночас, за інформацією наших джерел, така спроба Сеяра Куршутова “усидіти на двох стільцях” викликала інтерес у російських спецслужб, зокрема ФСБ РФ розпочало розслідування у відношенні бенефіціарів російських компаній які виготовляють косметику для Zielinski & Rozen.

    Розслідуванню ФСБ передував в резонанс в росзмі після появи інформації про передачу партії косметики  Zielinski & Rozen виробленої на заводах РФ для потреб ВСУ.

    І хоча представництво Zielinski & Rozen оперативно та категорично спростували будь-яку допомогу українським військовим, за інформацією наших джерел, для бенефіціарів бренду розслідування ФСБ “мало певні наслідки фінансового характеру.

    Водночас, раніше ми писали про ймовірність використання ФСБ громадянина РФ Сеяра Куршутова для збору компромату на українських чиновників через ТГ канал Джокер, який Куршутов також використовував для боротьби зі своїми конкуретами на ринку дронів України.

    Про інших “партнерів” контрабандиста Сеяра Куршутова, що допомагають йому вести бізнес і в Україні і в Росії, у другій частині нашого журналістського розслідування.

     

  • Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Окупація — це не лише фізичне насильство, руйнування та втрата майна. Для мільйонів українців, які пережили російську окупацію після 24 лютого 2022 року (а для деяких — з 2014-го), це глибока психологічна травма, яка продовжується й після деокупації. Виживші стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), почуттям провини, соціальною стигмою та тиском суспільства, яке іноді звинувачує їх у «недостатньому опорі» чи колабораціонізмі. Відновлення — це довгий, багаторічний процес, що потребує системної підтримки держави, психологів і спільнот.

    Масові психічні розлади

    Війна в Україні призвела до масових психічних розладів. За даними ВООЗ та українських досліджень, близько 9,6 млн людей в Україні живуть з ризиком або вже мають психічні розлади, пов’язані з війною. Згідно з останньою оцінкою ВООЗ (2024–2025), 46% населення відзначають проблеми з психічним здоров’ям, 41% — психічні розлади, а 68% повідомляють про погіршення здоров’я порівняно з довоєнним періодом. Серед жителів окупованих територій, таких як Маріуполь, ознаки ПТСР спостерігаються у значної частки опитаних (в окремих дослідженнях — до 50% і вище).
    У 32% внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — ПТСР, у 22% — депресія (дані більш ранніх досліджень, актуалізовані війною). Серед військових і ветеранів високий відсоток відзначає проблеми з ментальним здоров’ям (включаючи ПТСР у значної частки, з коморбідністю з депресією). Психологічні проблеми посилюються серед жінок, літніх людей, дітей і тих, хто пережив тортури чи сексуальне насильство. За даними ООН, 95–97% військовополонених і значна частка цивільних заручників зазнали тортур або жорстокого поводження.

    Соціальний тиск і стигма

    Соціальний тиск і стигма проявляються не менш гостро. Виживші часто стикаються не лише з внутрішніми травмами, а й із зовнішнім тиском: звинуваченнями в колабораціонізмі. У звільнених містах виникають підозри в недостатньому опорі чи зраді. Це призводить до соціальної ізоляції, проблем із роботою і навіть погроз. Стигма особливо сильна щодо жертв сексуального насильства — страх осуду заважає звертатися по допомогу.
    Стигма психічних розладів: в українському суспільстві (як і в багатьох пострадянських) звернення до психолога часто сприймається як слабкість. Це особливо актуально для військових: «Справжні чоловіки повинні справлятися самі». У результаті багато хто не шукає допомоги, що погіршує симптоми.
    Провина вижившого: багато хто відчуває провину за те, що вижив, поки інші загинули або залишилися в окупації. Це посилює депресію та ізоляцію. Сімейні та громадські конфлікти: повернення в суспільство часто супроводжується напругою в сім’ях, труднощами з працевлаштуванням і адаптацією ветеранів/деокупованих жителів. Дослідження показують, що стигма напряму корелює з тяжчим перебігом ПТСР і меншою ймовірністю спонтанного одужання.

    Думки експертів і шляхи відновлення

    Психологи підкреслюють, що відновлення — це не «взяти себе в руки», а біологічний і психологічний процес інтеграції травми. Євгенія Ігрунова (психолог): «Після року в окупації реабілітація займає значний час. Але це не універсально. Важливо не знецінювати травму, як це сталося після Другої світової у СРСР». Вона відзначає необхідність державних програм.
    Катерина Гайдамачук (психолог, яка працює з ВООЗ): «Серйозні довгострокові наслідки будуть далеко не в усіх, хто пережив травму. Більшість українців має потенціал до відновлення, але потрібна підтримка». Вона підкреслює індивідуальність реакцій.
    Експерти з проєктів на кшталт «Психологи на війні» (понад 30 спеціалістів) відзначають, що жителі деокупованих територій часто відчувають спустошення. Допомога включає роботу з ресурсами, повернення до «нормального» життя через рутину, творчість і підтримку спільноти. Загальні рекомендації: психотерапія (когнітивно-поведінкова, EMDR для ПТСР), медикаментозну підтримку за потреби та групи взаємодопомоги. Важливо боротися зі стигмою через освіту та приклади публічних діячів.
    Експерти попереджають: без системної допомоги (реабілітаційних центрів, навчання спеціалістів) проблема може перерости в довгострокову кризу для суспільства, що впливатиме на економіку, демографію та безпеку.
    Довгий шлях відновлення включає кілька ключових напрямів: професійну допомогу, де раннє втручання знижує ризики хронізації; соціальну підтримку через зниження стигми та інтеграцію ветеранів і деокупованих у громади; державні ініціативи, включно з Національним планом психічного здоров’я 2024–2026 та програмами МОЗ і ВООЗ; самодопомогу — сон, фізичну активність, рутину та відмову від самообвинувачень («ненависть до ворога нормальна, провина — ні»); а також розвиток спільнот — жіночі хаби, центри для ветеранів, волонтерські проєкти в містах на кшталт Чернігова чи Херсона.
    Відновлення займає роки, а іноді десятиліття. Повного «повернення до попереднього» не буває — формується нова ідентичність, що включає досвід травми. Життя після окупації — це боротьба не лише зі спогадами, а й із суспільством, яке саме травмоване. Соціальний тиск погіршує ізоляцію, але колективна емпатія та професійна допомога можуть прискорити одужання. Україна вже створює моделі підтримки, але масштабу поки недостатньо. Інвестиції в ментальне здоров’я — це інвестиції в майбутнє країни. Кожен виживший заслуговує не підозр, а поваги та ресурсів для повернення до повноцінного життя.

    Окупація 2014 року та повторна травма

    Травма окупації для багатьох українців не почалася у 2022 році. З 2014 року, після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі, частина територій Донецької та Луганської областей перебувала під російською окупацією. Люди там прожили вісім років в умовах постійного стресу, ізоляції, пропаганди та обмеження прав. Багато хто втратив роботу, звичний уклад життя, зв’язок з рідними та можливість вільно пересуватися.
    Особливо важко тим, хто пережив окупацію двічі. Жителі окремих районів Донбасу, які в 2014–2022 роках перебували під контролем окупантів, а потім зіткнулися з повномасштабним вторгненням, отримали «подвійну дозу» травми. Для них 2022 рік став не початком, а продовженням і посиленням попередніх переживань: повторні фільтрації, евакуації, руйнування, втрата близьких та посилення почуття безвиході. Такі люди часто мають глибші та хронічніші форми ПТСР, накопичену втому та складну адаптацію навіть після деокупації.

    Перспективи відновлення та ключові напрями підтримки

    Життя після окупації — це складний, багаторічний шлях, на якому переплітаються особиста травма, соціальний тиск і необхідність будувати нову реальність. Без системного підходу проблема ризикує перерости в масштабну кризу, що впливатиме на демографію, економіку та згуртованість суспільства. Ключові шляхи вирішення включають розширення Національного плану психічного здоров’я, створення спеціалізованих реабілітаційних центрів у деокупованих регіонах, навчання тисяч спеціалістів, спрощення доступу до допомоги та інтеграцію програм для подвійної травми (2014 + 2022). Важливі широка інформаційна кампанія зі зниження стигми, історії публічних діячів, шкільні та університетські програми, розвиток ветеранських центрів, жіночих хабів, груп взаємодопомоги та волонтерських ініціатив на місцях. На індивідуальному рівні допомагають раннє звернення по допомогу, техніки саморегуляції, робота з провиною вижившого через терапію та відмова від самообвинувачень. Необхідні чесний громадський діалог замість спрощених ярликів, справедливі та прозорі фільтраційні процедури, програми працевлаштування та соціальної адаптації для деокупованих жителів і ветеранів.
    Україна вже має досвід і людей з величезним потенціалом стійкості. Головне — не залишати виживших наодинці з травмою. Кожен, хто пройшов окупацію, заслуговує не підозр, а поваги, розуміння та реальної допомоги. Інвестиції в ментальне здоров’я сьогодні — це запорука сильного та здорового суспільства завтра.